Кобза

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ладкова кобза П. Конопленка - Канада

Кобза XVIII ст. ([1])

Кобза

Кобза - український лютнеподібний струнний щипковий музичний інструмент, в якому струни розташовані як на грифі, так і на корпусі (приструнки).

На кобзі грають, притискуючи пальцями струни на грифі в поєднанні з щипком відкритих струн на корпусі.

[ред.] Історія

Кобза існувала в Україні ще в XV-XVI століттях, належала до типу лютневих інструментів (див.mandora), що здавна побутували на Заході. В літературних джерелах вона звалася бандурою *на латинський манір*. Згодом кобза вийшла з ужитку, і на зміну їй прийшла більш удосконаленй гибрид барокової лютні з кобзою торбан та *старосвітська* бандура. Органологічну відмінність цих інструментів досить важко зрозуміти, але рясно ілюстрований реферат з доскональною інформацією про кобзу, бандуру та торбан знаходиться тут: http://polyhymnion.org/torban.

Великого поширення кобза набула серед українського козацтва. На ній грали мандрівні кобзарі, які виконували народні пісні різних жанрів — історичні, ліричні, побутові, думи, псальми тощо.

Ще у XV ст. українських кобзарів запрошували до королівського двору Польщі, а у XVIII-XIX ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні кобзарі — Білогрaдський, Нижевич, Любисток, Розум (XVIII ст), А.Шут (XIX ст), О.Вересай (XIX ст) та ін.

Одне з найдавніших свідчень про існування кобзи в Україні знаходиться у польському запису 1584 року Папроцького: "Kozacy z wielkiej radosci... spiewajac, na kobzach grajac" (Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego. Krakow, 1584, С.107).

Щоправда, звали такого кобзаря у ХVII ст. - кобезник"(kobeznik - Zimorowicz. Sielanki. C. 147.). У певних колах і понині вважають, що кобза у давні часи зникла з музичного побуту України, а її назва ототожнилася з іншим музичним інструментом - бандурою. Така теза народилася у зв'язку з незадовільним станом інструментознавства в Х1Х-ХХ ст. Незважаючи на детальний опис М.В.Лисенком у кількох розвідках бандури О.Вересая, плутанину у її класифікації викликало існування кількох коротеньких струн - "приструнків", яких за переконаннями дослідників на кобзі не повинно було бути. А коментарі щодо способу гри "...лівою рукою граючий охоплює гриф, притискуючі великі струни... супровід мелодії відбувається головним чином на довгих струнах (на грифі), граючий по мірі потреби то понижує звук, подовжує чи скорочує струни, притискаючи їх до грифа на тій чи іншій висоті. Малих струн кобзар не притискує", вважалися "рудиментами зниклої кобзи".

1978 року викладач класу гітари київської консерваторії Я. Пухальський звернув увагу на недоречність таких твержень. Не переймаючись існуючими бандурними стереотипами, він визнав, що: "...шість струн (на грифі) не належать до басових струн бандури і можуть виконувати повноцінну самостійну функцію... якщо зробити виконавський аналіз можливостей гри на грифі вересаєвого інструмента та існуючих шести приструнків, то порівняння буде не на користь останніх".

Останньою крапкою у поверненні української кобзи з небуття була її реконструкція майстром М. Будником та виконавцем цього музичного проекту В. Кушпетом - гри та співу. Практичний аналіз усіх творів записаних М.В.Лисенком довів, що за усіма характеристиками (конструкцією, строєм та способом гри) цей музичний інструмент - зразок лютнеподібної кобзи, а Остап Вересай, таки, - останній кобзар (за словами О. Русова).