Бандура
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Бандура 1, або Кобза - старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих.
Бандура 2 - класичний (діатонічний) та сучасний (діатонічний або хроматичний) український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини арф, гусель та псалтиріонів.
Музикант, граючи на кобзі-бандурі, притискує струн на грифі, подібно до лютні, щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.
Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискує струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни.
Кобза-Бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чи мандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда. Зображення кобзи-бандури відомі з 12 ст.
Ще у 15 ст. українських кобзарів запрошували до королівського двору Польщі, а у 18—19 ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні кобзарі — Т. Білоградський (відомий лютнист, 18 ст), А. Шут (19 ст), О. Вересай (19 ст) та ін.
На початку 19 ст. *старосвітська* бандура витіснила кобзу. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.
Діатонічна багатострунна бандура- це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою "бандура Недбайла".
Походження назви бандури - з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).
В 17-му сторіччі кобза була популярна в Україні, а з початку ХVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від "холопської" назви "кобза" у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою "бандора" на *латинській манір*. Така назва зафіксована в багатьох польських джерелах 17-го сторіччя, та у царському наказі 1738 року про заснування музичного навчального закладу у м. Глухові. "В польських словниках та описах інструментів бандура тлумачиться як козацька лютня"(О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, "а селяни... на кобзе", пояснюючи у дужках, що то "рід бандури" сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру ХVIII ст., як "інструмент схожий з лютнею, але меньшій за розміром та за кількістю струн", "тільки ручка дещо коротша" , "тон абсолютно схожий з тоном лютні". Отже, мова велася саме про "козацьку лютню" - кобзу. Та поруч існували справжні бандури на "20 і більше струн...на останніх (багатострунних бандурах)не усі струни натягуються уздовж грифа, половина - на самому корпусі"( О. Фамінцин).
Отже, на початку ХIХ ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які "українізувавшись", почали зватися бандурами, а виконавці на них - бандурщиками.
Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розташовані праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі несли другорядну ролю. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію - збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).
Існує кілька тез щодо походження української бандури. Вірогідно вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4-5), на яких грали "бряцаньем". Такий спосіб гри притаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, як не знайдено жодного зразку самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) орієнтація русинських земель була спрямована на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця ХVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент "бандура" вже сформувався і побутував ( 1740 р.).
На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти: а) у ХIХ ст. бандури були симетричні, що притаманне лютнеподібним інструментам; б) основні струни розташовані на корпусі бандур звуться "ПРИСТРУНКИ", тобто як частина струн ПРИ основних СТРУНАХ на грифі; в) функціональні назви струн на грифі кобзи подекуди збереглися на бандурах; г) спільність традиційного репертуару та форм діяльності кобзарів та бандуристів; д) конструктивні незручності для виконання на приструнках бандури "думового ладу" у порівнянні з абсолютною зручністю його гри на грифі кобзи. Поява бандури як інструменту гомофонно-гармонійної музичної формації не могло відбутися раніше появи та формування самої системи у європейській музиці.
Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у ХIХ ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деякіх сільських регіонах й назву самого інструменту.
Рясноінформативний реферат про українські лютнеподібні інструменти: http://www.polyhymnion.org/torban
Зміст |
[ред.] див.
[ред.] Сучасні бандури
Сьогодні концертні бандуристи використовують інструменти Київського типу переважно виробництво Чернігівської або Львівської музичної фабрики. Інструменти зроблені по конструкції І. Скляра та [[ Гeрасимeнкo Василь Явтуxoвич|В. Герасименка]]. В діаспорі популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків.
[ред.] Підручники гри на бандурі
- Хоткевич, Г. «Підручник гри на бандурі» (Львів, 1909)
- Домонтович М. - «Самонавчитель гри на кобзі» (Одеса, 1913, 1914)
- Шевченко, В. К. - «Школа гри на бандурі» (Москва, 1914) Перші три частини були надруковані і видані за власним коштом. Рукопис невиданих частин зберігаються в Центральному музеї музичної культури ім. М. Глінки, ф.96-б, інв. 1976, арк . 12. Частина 4 містить вправи. Частина 5 віртуозний розділ.
- Овчинніков, В. П. - «Самонавчитель гри на бандурі» (Москва, 1914).
- Хоткевич, Г. «Підручник гри на бандурі» (Харків, 1929-31)
- Хоткевич, Г. «Короткий курс гри на бандурі» (Харків, 1931)
- Кабачок В. і Юцевич, Є. «Школа гри на бандурі» (К. 1958)
- Опришко, М. «Школа гри на бандурі» (К. 1967)
- Омельченко, А. «Школа гри на бандурі» (К. 1975,1979)
- Баштан С.В. та А. Омельченко, А. «Школа гри на бандурі» (К. 1984, 1989)
- Штокалко, З. Кобзарський підручник – Едмонтон-Київ – 1992 (ред. А. Горняткевич) - 346с.
- Кушпет В.Г. - «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах - Кобза О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Відорта» (Київ 1997)
В.М.
[ред.] Література
- Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980
