Алеаторика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Алеато́рика (від лат. alea - гральна кость; жереб, випадковість), метод музичної композиції 20 століття, при якому елементи випадковості зводяться в ранг формотворчих чинників.

Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як реакція на серіальну музику та структуралізм, в яких музична тканина тотально підпорядковувалась тим чи іншим математичним моделям.

Елементи випадковості в музикуванні певним чином були характерні музиці різних епох і напрямків. Варіативним по своїй суті є музичний фольклор,для якого форми фіксації музичного матеріалу взагалі не властиві. У європейській музиці Середньовіччя і Відродження практикувалася довільна заміна вокальних голосів на інструментальні; цифрованний бас, що дозволяв виконавцеві довільно підбирати розташування акордів; в епоху Просвітництва – незафіксовані в нотному записі каденції соліста в інструментальних концертах.

Основоположником сучасної алеаторної техніки прийнято вважати американського композитора Джона Кейджа. У 1952 році, у фортепіанному концерті «Музика змін» (Music of Changes) він використовує всілякі елементи випадковості і варіабельності форми.

Подальший розвиток і розповсюдження цього методу композиції можна побачити в творчості німецького композитора Карлхайнца Штокхаузена. У 1957 році він створює «Фортепіанну п'єсу XI», звичайно це твір під час концерту виконують кілька разів, в різних варіантах. Графічно партитура виглядає таким чином: на великому нотному плакаті (розмір 53х93 см.) віддруковане 19 абсолютно не залежних один від одного нотних груп різної тривалості, які композитор супроводжує коментарями для виконавців. Музикант повинен байдуже (absichtslos) вибрати будь-який фрагмент і грати його в будь-якому темпі, в будь-якій динаміці і артикуляції, потім наступає черга інших фрагментів. Коментарі настільки складні та вичурні, що вимагають довгого і уважного їх вивчення.

У 1957 році П'єр Булез пише найважливіший теоретичний трактат про алеаторіку в музиці і читає його на курсах композиції в Краніхштайне. У цьому ж році трактат видається під назвою «Алеа» в «Огляді новин Франції» («Alea», «Nouvelle Revur Francaise»), а наступного року в «Дармштадтськом віснику нової музики» («Darmstadter Beitrage zur Neuen Musik»).

Природу алеаторіки, за принципом її організації, прийнято ділити на дві групи. До першої відноситься так звана абсолютна (вільна), ортодоксальна, ні чим не обмежена алеаторіка. У цій групі реалізуються екстремістські досліди і задуми, побудовані на використанні чистої випадковості, киданні гральній кістці, монет. До цієї ж групи відноситься абсолютно неорганізована інструментальна імпровізація.

Інша група припускає використання алеаторіки керованою і контрольованою. Техніку «обмеженої і контрольованої алеаторіки» в кінці 50-х років розробив польський композитор Вітольд Лютославський. Тут необхідно відрізняти два способи управління – це алеаторіка творчого процесу і алеаторіка виконавського і репродукційного процесу. В більшості випадків обидва способи комбінуються.

Приклад управління творчої алеаторіки по Дж. Кейджу: на чистий лист нанесено 4 пари 5-лінійних нотоносців так, що між ними є відстань, що дозволяє використовувати 9 верхніх і 6 нижніх додаткових лінійок. Ключ нотоносця визначається довільно (за допомогою підкидання монети). Приблизно по середині для правої і лівої руки нанесена лінія для запису звуків, що виникають від ударів по внутрішній і зовнішній стороні резонатора фортепіано і т.д.

Алеаторіка є такою областю, де вельми складно відразу відрізнити новаторські творчі прагнення, свідомо направлені до точно поставленої художньої мети, від модного, і нерідко майстерно замаскованого, манірного дилетантизму або навіть шарлатанства.

Джерело: Музыкальная энциклопедия