Церковна історіографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Церковна історіографія. До 19 в . Початкові писані матеріали до іст. укр. Церкви сягають до княжих часів. Вони занотовані в найстарших пам'ятках укр. письменства: хроніках, життєписах визначних церк. діячів та описах церков і манастирів. У них багато матеріалу до історії самої Церкви, бо автори були здебільша особи духовного стану. Частина тих пам'яток збереглася в «Повісті временних літ», у Київ. та Гал. літописах та ін. писаннях того часу. За лит.-поль. доби ця церк.-іст. традиція продовжувалася, зокрема в другій пол. 16 та на поч. 17 в. у заг. і церк.манастирських хроніках, зб. та пам'ятках, пов'язаних з церк. діяльністю. Більше іст. праць появилося під час рел. боротьби й полеміки після Берестейської унії 1596, хоч у більшості вони були політ. характеру. Ця рел. боротьба, як і широко розгорнена культ. діяльність митр. П. Могили, зокрема його Київ. Колегії, дали поч. справжнім іст. трактатам, хоч вони здебільша були похідними від богословських та біографічних праць, як це бачимо в Густинському літописі, в записках П. Могили, «Патериконі» С. Косова та пізніших працях уніятського єп. Я. Суші. Перші наук. праці з історії Церкви, хоч здебільша писані в політ. цілях, появилися в колах Київ. Академії з правос. боку, а з кат. — в середовищі вчених Василіянського Чину. До них належать праці архиєп. Ю. Кониського, М. Бантиш-Каменського («Историческое известие о возникшей в Польше Унии», 1795, вид. 1805), кат. митр. Л. Кишки та ін. Найпершою гал. історією Укр. Церкви була праця василіянина І. Кульчинського „Specimen Ecclesiae Ruthenicae ab origine susceptae fidei ad nostra utque tempora" (Рим, 1733). На окремі теми та льокальні проблеми Укр. Церкви того часу залишили праці І. Стебельський, І. Олешевський, К. Срочинський, М. Рилло, К. Ходикевич та Й. Базилович.

19 — поч. 20 в. (до 1914). Систематичні наук. праці з історії Церкви, зокрема про Київ. церк. пам'ятки, визначні іст. осередки та постаті в Україні, почали появлятися на поч. 19 в. Центром тих студій була після 1819 Київ. Духовна Академія. Поч. зробив київ. митр. Є. Болховітінов своїми працями про Софійський собор та історію Київ. митрополії (1825) й Печерську Лавру (1826). Вихованцями Київ. Духовної Академії були визначні церк. історики М. Булгаков, автор монументальної праці «История Русской Церкви» (І — XII, 1857-83); архиєп. Філарет Гумілевський, Г. Розанов, катеринославський архиєп. Теодосій та ін. У Києві, крім Духовної Академії, постали ін. наук. осередки, які до своїх програм включали також досліди з історії Церкви: Київ. Археографічна Комісія, Іст. Т-во Нестора Літописця, журн. «Киевская Старина», пізніше ще й Укр. Наук. Товариство. Вони мали вплив і на ін. наук. осередки, гол. в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі. Під їх впливом постали також провінційні археологічні церк. т-ва, архіви та музеї, гол. на Волині та Поділлі, які зібрали чимало іст. матеріалу й залишили окремі праці з ділянки своїх зацікавлень. 19 в. зокрема багатий на вид. архівних матеріалів і документів до історії Укр. Церкви. До них треба ще зарахувати документи, зібрані М. Петровим (I — V тт.) і Ф. Тітовим, (I — V тт.). до історії Київ. Академії, а також А. Тайнером і Є. Шмурлом. За тих самих pp. збагатили своїми працями укр. церк.-іст. літературу такі науковці: Ф. Терновський («Очерки из истории Киевской епархии в 18 ст.», 1879), С. Терновський («О подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату» (1872), І. Малишевський («Киевские церковные соборы», 1884); «Западная Русь в борьбе за веру и народность» (І — II, 1895 — 97), С. Ґолубєв («П. Могила и его сподвижники», І — II, 1883 — 98), Ф. Тітов («Русская Православная Церковь в Польско-Литовском государстве в 17 — 18 вв.», І — III, 1905 — 1916; «История Киево-Печерской Лавры», І — II. Церк. історію досліджували П. і Т. Лебединцеви, а також М. Оглоблин, С. Крижановський, П. Орловський, С. Курганович, І. Риболовський, М. Шпачинський, А. Білгородський, В. Чехівський, А. Осинський, В. Іваницький, М. Мухин, А. Криловський та багато ін., що друкували праці перев. в «Трудах Киевской Духовной Академии». Дослідники з цієї школи залишили також праці про Церкву на Гетьманщині в другій пол. 18 в. (А. Диянин). Початки християнства на укр. землях досліджували В. Пархоменко («Начало христианства на Руси», 1913; «Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии 1733 — 85 в связи с общим ходом малороссийской жизни того времени», 1910) і Н. Полонська-Василенко («К вопросу о христианстве на Руси до Владимира», 1917). Хоч працювали поза Україною, праці з історії Укр. Церкви залишили ще: І. Чистович («Очерк истории западнорусской Церкви», І — II, 1882 — 84; «Т. Прокопович и его время», 1868), Л. Жукович («Сеймовая борьба правос. западно-русского дворянства с церк. унией, 1602 — 32»; І — VI, 1901 — 12), К. Харлампович («Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», 1914). 3поміж ін укр. істориків писали також на церк.-іст. теми: В. Антонович (про стан Правос. Церкви 17 — 18 вв.), О. Левицький (про Правос. Церкву в поль.-лит. державі, церк. справи на Запоріжжі й ін.). М. Максимович (про церк. старовину Київщини та Переяславщини), М. Костомаров (про причини і характер унії в Україні і Білорусі), М. Іванишев (про початки унії), О. Лазаревський (про духовенство в Гетьманській державі), М. Василенко і М. Грушевський (гол. у його великій «Історії України-Руси» та праці з історії рел. думки). Тоді чимало рос. істориків залишили праці з історії Укр. Церкви, хоч написані звичайно в рамках заг. історії Церкви в Рос. Імперії: М. Карамзин, С. Соловйов, В. Ключевський; церк. історики: А. Орнатський («История российской иерархии», І — VI, 1807 — 15), Г. Карпов, В. Ейнгорн, І. Шляпкин, М. Приселков («Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X — XII вв.», 1913) і гол. — Є. Ґолубінський («История Русской Церкви», тт. І — II, 1880 — 1917). Зах, Україна (до 1917) і чужомовні праці. У Галичині з осередком у Львові на церк.-іст., перев. льокальні, теми писали: М. Гарасевич („Annales Ecclesiae Ruthenae", 1862), Д. Зубрицький, Т. Захаріясевич, Я. Головацький, М. Малиновський („Die Kirchen- u. Staats Satzungen bezüglich des griechisch-katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien", 1861), А. Добрянський (про перемиських єп.), І. Шараневич та тол. А. Петрушевич («Сводная Галицко-русская летопись», 6 кн., в яких гол. увагу присвячено різним подіям з життя Церкви в Галичині). 1878 — 80 у Відні вийшла велика праця у двох тт. Ю. Пелеша „Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom", яка охоплює історію Укр. Церкви від Берестейської унії до 1879. На той час одним з більших наук. і вид. осередків було Ставропігійське Братство у Львові, яке, крім ін. праць, видало цінні „Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis" (I — II, 1895 — 98), зібрані В. Мільковичем; та Наук. Т-во ім. Шевченка зі своїми «Записками», в яких появилося чимало праць з історії Церкви таких авторів, як О. Сушко, Б. Бучинський, І. Франко, К. Студинський (до історії Берестейської унії) та Ф. Срібний (з історії Львівського Братства). На Закарпатті проблемам Церкви присвячували увагу такі автори: М. Лучкай, О. Духнович («История Пряшевской епархии», 1877, англ. переклад 1971), І. Дулишкович, Ю. Жаткович та А Годинка (видав 1911 527 документів до історії Мукачівської єпархії 1458 — 1715; документи в ориґіналах, пояснення угор. мовою). З-поміж поль. науковців проблемами Укр. Церкви в кол. Польщі цікавилися: А. Прохазка, В. Абрагам, К. Стадницький, М. Ґіжіцький (Волиняк) та ін. Важливі праці видав Є. Ліковський: „Hystorya Unii Kościoła Ruskiego z Kościołem Rzymskim" (1875) і „Dzieje Kościoła Unickiego na Litwie і Rusi w XVIII — XIX wieku" (I — II, 1906). З-поміж зах.-евр. дослідників гідні уваги К. Ґец („Das Kiewer Höhlenkloster", 1904), Й. Фідлер (праці з історії унії) та П. Пірлінґ („La Russie et le Saint-Siège", I — V, 1896).

1917 — 1939 — 15. У сов. Україні за цей період дальші наук. досліди з історії Церкви зовсім припинилися, за винятком студій над церк. археологією і мистецтвом. Натомість осередком церк.іст. правос. студій стали Укр. Наук. Ін-т у Варшаві, Правос. Богословський Фак. у Варшавському Ун-ті та Правос. Богословська Семінарія в Крем'янці. У цих осередках видано такі важливі праці: «Правос. Церква в минулому і сучасному житті укр. народу» (1940) Д. Дорошенка, «Укр. джерела церк. права» (1931) й «Автокефалія» (І — II, 1935 — 38) О. Лотоцького. Автором низки розвідок і монографій про початки християнства в Україні й участь мирян у церх. управлінні був В. Заїкін; про Церкву в 17 — 18 вв. писали І. Огіенко, В. Біднов (праці з історії Церкви під Польщею і в Литві та про церк. устрій на Запоріжжі); Е. Сакович видав „Kościoł Prawosławny w еросе Sejmu Wielkiego 1788 — 1792" (1934). Вільно розвивалася за того часу укр. кат. іст. наука на Зах. Україні та на Закарпатті з такими наук. осередками: Укр. Богословська Академія та Укр. Наук. Богословське Т-во у Львові з квартальником «Богословія», «Записки Чину св. Василія В.» (Жовква — Львів) та частково НТШ у Львові. Між світськими церк. істориками, що працювали і друкувалися при одному з тих осередків і пізніше за кордоном, гідні уваги: С. Томашівський («Петро, перший митр. України-Руси», 1928; «Вступ до історії Церкви на Україні», 1922), М. Чубатий («Історія християнства на Русі-Україні», І — II, 1965 — 76, доведена тільки до 1458), М. Андрусяк (численні студії з історії Церкви в Галичині в 17 в.), а також І. Крип'якевич, М. Бордун та А. Андрухович. З працями про укр. церк. архітектуру і мистецтво виступали: В. Січинський, В. Залозецький, М. Голубець, І. Свєнціцький та М. Драган. З-поміж церк. істориків-свящ. зокрема помітні: Й. Скрутень, Т. Коструба («Нариси з церк. історії України X — XIII ст.», 1939), Р. Лукань, А. Іщак, М. Каровець («Велика Реформа Чина св. Василія В.», І — IV, 1933 — 38), також Т. Галущинський, П. Табінський, єп. Г. Лакота й І. Рудович. На окрему увагу заслуговує праця В. Липинського («Релігія і Церква в історії України», 1925).

На Закарпатті над місц. церх.-іст. проблемами працювали: А. Годинка, О. Петров, Е. Перфецький, В. Гаджеґа, М. Лелекач і Г. Кінах. На Буковині досліди над місц. церк. історією провадили С. Дашкевич, Є. Козак, Т. Тимінський. Після 1945. По другій світовій війні осередком правос. історіографії були спершу: Богословська Академія УАПЦ у Мюнхені, пізніше Правос. Наук. Богословський Ін-т, який потім перенесено до США, та Укр. Правос. Т-во в Канаді. Крім багатьох ст. та студій митр. Іларіона (І. Огіенка), заслуговують на увагу праці І. Власовського «Нариси з історії Укр. Правос. Церкви» (І — IV тт., 1955 — 66) і Н. Полонської-Василенко «Іст. підвалини УАПЦ» (1964) та монографія А. Жуковського «Петро Могила й питання єдности Церков» (1969). Над історією церк. мистецтва працювали П. Курінний, О. Повстенко, В. Кармазин-Каковський і С. Гординський. Осередком укр. кат. історіографії став по другій світовій війні Рим з вид. «Записок ЧСВВ», які 1949 відновлено з поділом на три секції за ред. о. А. Великого. У першій секції («Праці») появилося досі 43 монографії, з яких майже всі з історії Укр. Церкви; у другій секції (властиві «Записки») — 11 тт.; у третій секції («Документи») — досі опубліковано 55 тт. матеріалів та документів з ватиканських архівів. У Римі після повернення Верховного Архиеп. Й. Сліпого відновило свою вид. діяльність Укр. Наук. Богословське Т-во і започаткував Укр. Кат. Ун-т ім. св. Климента. Крім численних монографій та іст. ст. у відновленій «Богословії», в цьому осередку видано також 14 тт. документів п. н. „Monumenta Ucrainae Historica" (1964 — 1977). З цього часу гідні уваги такі свящ.історики; А. Великий («З літопису християнської України», 9 тт., 1968 — 77), І. Назарко (серед ін. монографія про св. Володимира В.), М. Ваврик («Нарис розвитку і стану Василіянського Чина впродовж 17 — 20 ст.», 1978), а далі І. Нагаевський, М. Шегда, С. Семчук, І. Патрило, М. Марусин, І. Хома, П. Підручний, М. Войнар (дослідник історії чину Василіян і каноніст), М. Соловій (монографія про М. Смотрицького), О. Купранець, Р. Головацький, А. Глинка (студія про митр. Г. Яхимовича і знищення унії на Холмщині), І. Прашко (про київ, митрополію у 1655 — 65 pp.), Б. Балик, Д. Блажейовський (праці про владу київ. митр. та про духовну освіту) та Б. Курилас. Різні аспекти історії Церкви на Закарпатті опрацювали В. Бойсак, О. Баран, Ю. Кубіній, А. Пекар і В. Шереґій. З-поміж світських істориків працювали С. Баран, В. Ленцик, Б. Казимира, П. Ісаїв і Л. Соневицький. На окрему увагу заслуговує синтетична праця Г. Лужницького «Укр. Церква між Сходом і Заходом» (1954) і зб. за ред. В. Янева «Релігія в житті укр. народу» (1966). У 1951 — 54 рр, появилася також серія іст. студій про теорію т. зв. «Третього Риму» (О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький, В. Гришко, І. Мірчук, Г. Кох). Над проблемами Церкви в Україні після другої світової війни працювали Ін-т для вивчення СССР у Мюнхені (білор. учена Н. Теодорович та ін.), Л. Соневицький, П. Грицак, І. Коровицький, А. Жуковський, зокрема щодо сов. періоду — Б. Боцюрків і В. Маркусь.

Про євангельські рухи та секти в Україні писали: М. Грушевський («З історії рел. думки на Україні», 1925), В. Липинський, Д. Олянчин, Г. Домашовець (монографія «Нарис історії Укр. Євангельсько-Баптистської Церкви», 1967), О. Домбровський. Серед поль. істориків, що заторкували рел. справи в Україні, слід згадати В. Закрасевського, І. Шуйського, І. Буковського, Щ. Моровського, К. Ходиницького і С. Кота. З чужомовних такі вид. містили матеріали з укр. церк. історії: рос. — «Чтения в Обществе Истории Древностей российских» при Моск. Ун-ті. «Христианское чтение» (П.), «Вестник Юго-Западной России» (К. — Вильно); поль. — „Kwartalnik Historyczny" (Л.), рим. — вид. папського Сх. Ін-ту в Римі (праці М. Бавмґартена, Ґ. Гофмана, Й. Крайцара, М. Лацка й ін.). Укр. церк. розвиток на тлі заг. евр. історії розглядає А. Амман („Abriss der ostslawischen Kirchengeschichte", 1950). Про проблеми Укр. Церкви писали ще такі чужі історики: поль. — К. Левіцький, К. Ходиницький, А. Лапіньський, Й. Умінський, А. Деруґа, В. Мейштович, Т. Длуґош, А. Петрані, Л. Бєньковський. Зокрема треба відзначити велику монографію О. Галецького („From Florence to Brest 1439 — 1596", 1958); нім. — Г. Кох, Е. Вінтер, А. Ціґлер, А. Корчок і Й. Мадей; франц. — Б. Ліб і А. Жобер; рос. — Є. Щмурло, М. Таубе, В. Мошин, Г. Острогорський, А. Карташев і Г. Федотов; рум. історики писали про П. Могилу та Г. Цамблака (П. Панайтеску, Т. Йонеско, Е. Турдяну); чес.; візантолог Ф. Дворнік зупинявся на питаннях Церкви в Київ. Русі. За останнього часу справами церк. історії на укр. землях почали цікавитися також історики в СССР: Б. Рамм «Папство и Русь в X — XV ст.» (1959), «Церковъ в истории России IX в. — 1917 г.», ред. Н. Смирнов (1967), Я. Щапов «Княжеские Уставы и Церковь в Древней Руси» (1972).

Література: Заїкин В. З сучасної укр. церк. історіографії. Записки ЧСВВ, т. II, чч. 3 — 4, 1927; і VI, 1 — 2, 1935; Чубатий М. Literatur der ukrainischen Rechtsgeschichte in den Jahren 1919 — 1929, Л. 1931; Окіншевич Л. Наука церк. права на Україні. Бюлетень Богословсько-Пед. Академії УАПЦ, ч. 2, Мюнхен 1946; Власовський І. Нарис історії Укр. правос. Церкви, т. 3, Нью-Йорк — Бавнд-Брук 1957; Дорошенко Д., Оглоблин О. Ukrainian Historiography. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., p. V — VI, чч. 4 (18), 1 — 2 (18 — 19). Нью-Йорк 1957; Ваврик М. Бібліографічний огляд історії Василіянського Чину за 1935 — 50. Записки ЧСВВ, т. 3, Рим 1958; Оглоблин О. Укр. церк. історіографія, ж. Укр. Історик, р. 4, ч. 24, 1969; Ваврик М. Бібліографічний огляд історії Василіянського Чину за 1950 — 70. Записки ЧСВВ, Рим 1971; Патрило І. Джерела і бібліографія історії Укр. Церкви, Записки ЧСВВ, тт. 8 — 9 і окрема відбитка, Рим 1975; Його ж. Доповнення, Записки ЧСВВ, т. 10, 1979.

О. Оглоблин, І. Патрило