Терор

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ця стаття/параграф відображає Становище в Україні.
Ви можете доповнити її/його даними, що стосуються інших країн. (І вилучити даний шаблон).

Теро́р — здійснення позасудової розправи з політичними противниками шляхом насильства.

Терор (з латинської terror — страх) — система і методи насильницької боротьби рев. і псевдорев. елементів з представниками влади чи панівної групи (рев. Т.), як також з боку держ. органів — проти опозиційних діячів, рухів чи певних груп населення (держ. Т.). Індивідуальний Т. звернений проти одиниць, масовий — проти цілих політ., соц., рел. чи нац. груп (див. також Ґеноцид). Важливою функцією Т., крім фіз. нищення противників (дійсних чи уявних), є творення атмосфери жаху (психологічний Т.) з метою запобігання певним діям й послаблення волі опору проти Т. Тероризм як сукупність засобів і дій охоплює широку гаму насильницьких заходів і вчинків: від психологічного тиску, репресій, замахів, екзекуцій до масових розстрілів, депортації і виморення голодом. Т. і тероризм — явище давнє, проте щойно в модерну добу вони стали раціоналізованим і цілеспрямованим засобом політ. боротьби як функція революції або репресивної влади. Т. назагал є протизаконним застосуванням насильства, хоч деякі режими його відкрито чи завуальовано леґалізують; для деяких рухів і політ. систем Т. є інтеґральною частиною їх ідеології.

Рос. царат в особі своїх визначних володарів від Івана Ґрозного («оприччина») до Петра І і Катерини II підніс Т. до держ. політики щодо цілих насильно приєднаних країв або непокірних груп населення. Зокрема цар Петро І 1708 кривавим Т. придушив Україну (знищення Батурина й переслідування «мазепинців» на Україні і за кордоном). Масові вивози козаків на примусові роботи на петербурзьких каналах та заслання на Соловки стали уосібненням царського Т. над укр. народом в його іст. пам'яті.

У 19 в. репресії Царського уряду проти діячів укр. нац. руху (розгром Кирило-Методіївського Братства) та проти свящ. і вірних примусово скасованої уніятської Церкви мали на меті поширити страх серед населення й ліквідувати відосередні сили в імперії. Характер Т. мали переслідування поляків на Правобережжі після невдалого повстання 1863 і інспіровані «Чорною сотнею» антиєврейські погроми кін. 19 і поч. 20 в. при сприянні їм з боку влади. 1914 — 15 Галичина і Буковина під час рос. окупації зазнали Т. від рос. військ. влади (переслідування укр. нац. життя, вивезення укр. діячів у глибину Росії).

Австр. влада застосувала на укр. землях Т. на поч. першої світової війни. Тоді потерпіли тис. невинних осіб (інтернування в Талергофі та позасуд. екзекуції на місцях).

Поль. режим на Зах.-Укр. Землях у 1919 — 39, поборюючи нац. рух, стосував деякі методи Т. (арешти і розстріли відразу по окупації краю 1919 — 20, згодом пацифікація, нищення правос. церков на Холмщині і Підляшші, інтернування в Березі Картузькій). Елементи Т. мали деякі вияви рум., а також угор. політики щодо українців. Серед ін. під час існування автономної Карп. України угор. уряд висилав спільно з поль. розвідкою терористів на Закарпаття з метою руйнації нормального життя краю і деморалізації населення.

Нім. Т. на Україні 1941 — 44 був частиною планової окупаційної політики на захоплених територіях, особливо у Сх. Європі. Його форми: винищення голодом військ.-полонених Червоної Армії, поголовна екстермінація єврейського населення (див. Євреї), зокрема ліквідація євреїв у Бабиному Ярі, репресії проти нац. активних елементів (арешти, розстріли, висилка в концтабори). Особливих розмірів Т. набрав на території Райхскомісаріяту під владою Е., Коха; серед ін. масова висилка молоді на примусові праці до Німеччини, від-1 платні санкції проти населення (палення, сіл, розстріли закладників) за активність укр. підпілля чи сов. і поль. партизанів; все це створювало атмосферу заг. психологічного Т. Нацистський Т. на окупованій Україні здійснювало Ґестапо (таємна держ. поліція), очолюване Г. Гімлером.

З 19 в. терористичними актами послуговувалися крайні рев. та анархістські організації, насамперед проти експонентів влади. В рос. Імперії індивідуальний Т. стосувала конспіративна організація «Нар. Воля». Між терористами-змовниками були й українці: С. Степняк-Кравчинський, А. Желябов, С. Перовська та ін. Більш селективно і планово стосували Т. до революції 1917 більшовики, посилаючися на Маркса і Леніна, що Т. доцільний як політ. засіб боротьби.

Індивідуальний Т. практикували укр. підпільні організації УВО й ОУН під Польщею у 1920 — 39 проти представників влади (замах на Ю. Пілсудського, вбивство С. Софійського, Т. Голувка, В. Перацького, сов. віцеконсула А. Майлова й ін.), але також проти українців (убивство С. Твердохліба, І. Бабія). Ін. терористичні дії підпілля: напади з бомбами на поль. держ. установи, експропріяції, підпали поміщицького майна. Це мала бути відплата на поль. антиукр. політику, а також засіб створювати атмосферу внутр. мобілізації укр. суспільства. Проте ці акції залишилися спорадичними.

Під час другої світової війни та протинім., протиполь. і протисов. боротьби укр. підпілля (ОУН, УПА) акти Т. збільшилися. Т. став засобом боротьби різних воюючих груп, часто й неконтрольованих елементів, коли терористичні дії набирали характеру помсти чи сліпого вияву насильства. За тих складних умов дійшло до кривавої поль.-укр. боротьби з невинними жертвами по обох сторонах у 1943 — 45, зокрема на Волині, Холмщині і Посянні (з поль. боку брали участь різні боївки Армії Крайової та «Вольносць і Нєподлеґлосць», а також цивільне населення), та до самопоборювання укр. націоналістичних груп. Дії УПА у 1945 — 46 проти СОВ. і поль. влади, як і проти їх співр. серед населення, мали скорше характер самооборонної і визвольної повстанської дії, ніж політ. тероризму.

Сов. Т. Рев. Т. більшовиків змінився після їхньої перемоги і перебрання влади на держ. Т. проти їх дійсних чи потенційних противників. (Амер. політолог Р. Таккер називає його бюрократичним Т.). Теоретично Т. обґрунтували больш. вожді вже під час рев. і гром. війни, проте концепцію тотального Т. розвинуто пізніше на практиці, гол. за Й. Сталіна. В. Ленін визначив Т. як «повитуху історії... він скорочує породові муки старого суспільства»; Сталін назвав Т. «грозою буржуазії, невсипущим сторожем революції й оголеним мечем пролетаріяту». Л. Троцький теоретично обґрунтував Т. в праці «Комунізм і революція». На доручення Леніна апарат Т. розбудував Ф. Дзержинський як Всерос. Надзвичайну Комісію (ВЧК, популярно відому як Чека), але й ін. органи, включно з Червоною Армією, стосували масовий Т.

На Україні вперше застосовано «червоний Т.» рос. больш. військами за першої окупації (січень — березень 1918), коли терористичними діями вславилися М. Муравйов і Євгенія Боги. Влітку 1918 в Сов. Росії розгорнулася боротьба між Чека і лівими соц.-революціонерами, які стосували індивідуальний Т. (вбивство нім. посла в Москві В. Мірбаха, в Києві нім. головнокомандуючого Г. Айхгорна, невдалий замах на Леніна, вбивство комісарів М. Уріцького і М. Володарського). Після того, як Чека одержала наказ «відповісти масовими екзекуціями» на найменший вияв опору сов. владі, хвиля розстрілів залила всю окуповану більшовиками територію. Дзержинський як гол. виконавець червоного Т. стосував різні провокації: серед ін. замасковані аґенти ВЧК проникали в підпільні організації, шо улегшувало їх знищення. У 1918 — 20 вживали Т. («білий») також протибольш. сили (О. Колчака, А. Денікіна, П. Вранґеля), при чому жертвами його на Україні були не тільки більшовики. але й укр. діячі, євреї та ін. Апарат ВЧК мав на 1921 31 000 працівників і став упривілейованою кастою понад законом і політ. владою. На Україні Чека тероризувала населення, зокрема в р-нах, в яких на поч. 1920-их pp. діяли повстанські загони.

По перемозі сов. влади й у зв'язку з НЕП ВЧК була перетворена на ҐПУ (ДПУ — Держ. Політ. Управління), віддане під контроль прокуратури. Проте ГПУ (від 1923 — Об'єднане ҐПУ для всього СРСР) під проводом того ж Дзержинського стосувало далі терористичні методи репресій і нелеґальних санкцій; воно удосконалило методу царської поліції, т. зв. «зубатовщину» (творення поліцією фіктивних рев. організацій, з метою виловлювати ворогів режиму).

Засобами Т. Сталін поборював і своїх конкурентів влади — лівих і правих «ухильників»; Із зміцненням особистої диктатури в кін. 1920-их pp. Сталін створив особливу систему Т., не знану досі в історії — тотальний і перманентний Т., піднісши його до офіц. політики СРСР з метою нищення «недобитків панівних клас», «боротьби з контрреволюцією», «ворогами народу», зривниками соц. будівництва, саботажем, диверсією, шпигунством навіть у лавах партії. Сталінським Т. нищено зовсім невинних, навіть прихильних режимові людей, але критично наставлених до його практики; він мав на меті фіз. ліквідувати всіх потенційних ворогів режиму (які в критичний час могли стати небезпечними) і створити суспільство беззастережно слухняне владі, без власної думки і волі. Обвинуваченим ҐПУ приписувало неіснуючу вину і ліквідувало людей за приналежність до неіснуючих фіктивних «контррев. організацій».

Серед перших були ліквідовані націонал-комуністи, гол. уряду автономних респ. волзьких і крим. татар (СултанҐалієв і Велі Ібраґімов), пізніше організовано процес проти інженерів-фахівців Донбасу (т. зв. «Шахтинська справа»), розгромлено білор. інтеліґенцію («нацдемовщина») тощо. Подібним був і показовий процес над СВУ (Спілки Визволення України процес), в якому суджено керівних діячів укр. культури, освіти, науки й УАПЦ; крім 47 підсудних, потерпіли тис. укр. інтелігентів, яких покарано позасуд. порядком, здебільше на довготривале заслання. Цей розгром укр. нац. відродження 1920-их pp. закінчився ліквідацією укр. комуністів.

У 1930-их pp. чергувалися закриті процеси над створеними в застінках ҐПУ (з 1934 — НКВС) контррев. організаціями чи партіями: Укр. Нац. Центр (1931), Союз Кубані й України (1929 — 32), Всеукр. есерівський центр (1933), Укр. Військ. Організація (1933), Поль. Організація Військ. (пов'язана з українцями, 1933), Всеукр. боротьбістський центр (1934 — 35), Укр. центр білоґвардійців-терористів (розстріл українців у справі вбивства С. Кірова, який, за свідченням М. Хрущова, був вбитий з доручення Сталіна в грудні 1934), «терористична група» проф. М. Зерова (1935), Бльок укр. націоналістичних партій — УКП, боротьбісти, УСДРП, УПСР, УВО (1932 — 36), Троцькістськонаціоналістичний бльок (1935), Укр. троцькістський центр (1936), Націоналістична фашистська організація України (1936 — 37). Майже всі обвинувачені були розстріляні. Встановлений психологічний Т. призвів до самогубства керівних ком. діячів, серед них українців: М. Хвильовий, М. Скрипник (1933), П. Любченко (1937) і багато ін.

Паралельно з Т. проти укр. інтеліґенції відбувся Т. проти укр. села під час розкуркулення, а особливо страхітливих форм і розмірів він набрав в роки голоду з виразною метою зломити опір селян проти колективізації сіль. господарства. Крім сотень тис. забитих, мільйони українців, жертв масового Т. опинилися у 1930-их pp. в концентраційних таборах і на засланні. Розбудова ГУЛаг-у (Главное управление лагерей) мала на меті, крім залякування населення, масово використати дешеву роб. силу. Необмежений сталінський Т. шалів до кін. 1938. Про розміри цієї хвилі Т., відомої як «єжовщина» (див. М. Єжов) дають уявлення масові могили розстріляних у Вінниці (Вінницький злочин); ін. сов. злочином масового вбивства була ліквідація поль. старшин 1940 в Катинському лісі б. Смоленська.

По приєднанні до УРСР Галичини, Волині і Буковини (1939 — 40) сов. Т. поширився і на ці краї; він стосувався як проти українців, так і проти поляків. У перші дні сов.-нім. війни заарештовано і знищено кілька тис. українців; при відступі сов. органи змушували евакуюватися на схід керівних укр. діячів; тих, що ухилялися, ліквідували.

Під час війни аґенти НКВС інфільтрували нім. поліцію і через неї винищували укр. комуністів, які леґалізувалися під нім. окупацією, допомагали поборювати націоналістичне підпілля, провокували репресії німців, сприяли поль.-укр. боротьбі, навіть загострювали відносини між двома правос. церквами на Україні, щоб т. ч. створювати сприятливу для своїх цілей атмосферу.

По війні Т. знову посилився, зокрема на Зах. Україні (також і в сателітних країнах під сов. контролем), значну частину репатрійованих громадян з Зах. і майже всіх військ.-полонених заслано в табори праці. У зв'язку з боротьбою УПА на Зах. Україні масово депортовано населення (особливо молодь) за Урал; у ділянці культури почалася ждановщина (див. Жданов). У 1945 — 49 засобами Т. ліквідовано Гр.-Кат. Церкву. 1949 — 53 відбувся погром єврейської культури під претекстом боротьби з «космополітизмом і сіонізмом». Жертвою сов. Т., що набрав характеру ґеноциду, впали цілі народи або значний відсоток їх: виселені крим. татари, німці Поволжя, чеченці, інґуші, калмики; виселено чимало литовців, лотишів і естонців. За свідченням Хрущова на XX з'їзді КПСС, Сталін збирався виселити всіх українців, але не зміг, бо українців надто багато.

Англ. дослідник Р. Конквест нараховує лише за 1936 — 39 бл. 4 — 5 млн жертв сов. Т., а назагал було тоді бл. 10 — 12 млн заарештованих і засланих до таборів праці. А. Сахаров подає, що в 1930-их pp. у висліді різних форм Т. загинуло бл. 10-15 млн. За О. Солженіцином, від сов. Т. у його різних формах за весь період сов. влади могло загинути в СРСР 60 — 65 млн людей. Укр. самвидавні джерела нараховують бл. 18 млн жертв сов. Т. на Україні (включно з демографічними втратами).

За десталінізації певні групи населення (письм., правники, гуманістична інтеліґенція, учені) вимагали усунути Т. з сов. практики, але без помітного успіху. Хрущов, засуджуючи Сталіна за його необмежений Т., не засудив самого принципу держ. Т., а лише використав свою боротьбу з «культом особи» як зручну тактику для зміцнення й леґітимізації влади. Все ж мільйони людей повернулися 1954 — 58 з концтаборів і заслання, при чому відбулася часткова реабілітація жертв сталінського Т. Почала формуватися гром. думка з критикою і засудженням Т. Проте контрольований Т. тривав і за Хрущова, а його наступники, боячись вимушеної лібералізації і відкритого виступу опозиційних сил, далі користуються Т. як леґітимним засобом влади і суспільного контролю, звичайно, більш селективно, індивідуалізовано й рафіновано щодо метод.

Від 1960-их pp. посилився Т. проти діячів руху опору в СРСР. Методи залякування, дискримінації, репресій проти чл. родин і психологічного тиску застосовуються навіть у випадках дій офіц. не заборонених законом (напр., супроти діячів рел. громад). Дисиденти в центрі і республіках виступають з протестом проти сов. Т., апелюючи в боротьбі проти нього до міжнар. гром. думки (див. «Самвидав», Українська Група сприяння Гельсінкським угодам). Травматичні переживання осіб, підданих фіз. і психологічному Т. у тюрмах, таборах, психіятричних лікарнях чи й на волі, а також методи сов. правосуддя (стосування в процесах т. зв. «гумових статтей» Кримінального кодексу, що їх довільно інтерпретують прокуратура і суд) зафіксовані в писаннях В. Чорновола, В. Мороза, М. Осадчого, Л. Плюща, П. Григоренка й ін. Т. супроти руху опору на Україні й ін. нерос. респ. сильніший, ніж щодо рос. дисидентів. Свою боротьбу з сов. держ. Т. правозахисний рух веде з позицій прав людини, дем. свобод і «сов. законности».

Гол. організаторами і виконавцями Т. в СРСР були: Ф. Джержинський, який у 1917 — 26 очолював ВЧК, ҐПУ, В. Менжинський (гол. ҐПУ в 1926 — 34), Г. Ягода (1934 — 36, гол. НКВС), М. Єжов (1937 — 38), Л. Берія (1938 — 53, з 1946 — МВД), О. Шелєпін (гол. КҐБ, 1958 — 61; з його доручення сов. аґент вбив С. Бандеру і Л. Ребета), В. Семичастний (1961 — 65), Ю. Андропов (з 1965). На Україні в різний час гол. організаторами Т. були М. Лаціс і В. Баліцький (керівники ВЧК і ҐПУ на Україні), II. Постишев і М. Хрущов (секретарі ЦК КПУ), Т. Строкач (1946 — 56 очолював МВД), В. Нікітченко (гол. КҐБ з 1956). Виконавчий апарат Т. на Україні суворо підпорядкований Москві; у ньому гол. ролю відогравали прислані з центру виконавці.

Величезний апарат, цивільний і військ.-поліційний (за Л. Берії діяли окремі військ. частини НКВС чи МВД), та фінансові засоби є до диспозиції органів Т.; його цілям служить суд, прокуратура, міліція, тюрми, концентраційні табори, система заслання й примусової праці. Так само використовуються для удосконалення Т. засоби зв'язку, включно з пресою, профспілки, мист. об'єднання, керівництва підприємств (звільнення з праці), домоуправи (інформація поліції), система адміністративної прописки меш., мережа сексотів тощо.

Сов. історіографія тепер заперечує видатну ролю Т. у больш. перемозі у минулому, як також його більш витончене застосування аж донині, тоді як фіз. і психологічний Т. далі є невід'ємною частиною сов. тоталітарної влади.

Література: Садовський В. Нац. політика Совєтів. В. 1937; Koestler A. Darkness at Noon. Лондон 1940; Підгайний С. Укр. інтеліґенція на Соловках. Мюнхен 1947; Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес 1952; Prychodko N. One of the Fifteen Million. Бостон 1952; PidНаyny S. (ed.). The Black Deeds of the Kremlin. A White Book. 2 тт. Торонто 1953; Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine. Нью-Йорк 1960; Kamenetsky I. Secret Nazi Plans for Eastern Europe. Нью-Йорк 1961; Солженицин А. Один день в жизни Йвана Денисовича. М. 1962; Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968; Осадчий М. Більмо. Париж 1971; Шифрін А. Четвертий вимір. Мюнхен 1973; Browne M. (ed.). Ferment in the Ukraine. Documents by V. Chornovil, I. Kandyba, L. Lukianenko, V. Moroz and others. Вудгавен 1973; Conquest R. The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties. Нью-Йорк 1973; Мороз В. Есеї, листи й документи. Мюнхен 1975; Ukrainian Herald (7 — 8). Ethnocide of Ukrainian in the USSR. Балтімор-Париж-Торонто 1976; Pliouchtch L. Dans le Carnaval de l'histoire. Париж 1977.