Телебачення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Телеба́чення— галузь техніки (і відповідної технічної науки) та культури ("массмедіа"), присвячена питанням пересилання на великі віддалі й приймання на екран рухомих і нерухомих зображень зі звуковим супроводом за допомогою технічних засобів електро- і радіозв'язку. Разом з радіомовленням телебачення є одним з найбільш масових засобів інформації, освіти, політичного і культурного виховання людства; також одним з основних засобів зв'язку, широко використовуваним у наукових дослідах при обсервації об'єктів з віддалі, в техніці, промисловості, транспорті, будівництві, сільському господарстві, метеорології, космічних і нуклеарних дослідах, у військовії справі тощо. Телебачення буває монохроматична (чорно-біла) і кольорова.

Перші телевізійні пересилання здійснено у 1925 р. в Англії й США, згодом у Німеччині й СРСР (1931); на Україні працювали в Одесі, Києві й Харкові короткометражні механічні телепересилачі, з 1932 телефільми, з 1934 зі звуковим супроводом. Перші телевізійні пересилання за електронною системою з високою чіткістю зображення розпочато 1951 у Харкові (у Москві з 1946) групою радіоаматорів під керівництвом В. Вовчанка. З кінця 1951 почав діяти телецентр у Києві. З лютого 1960 почався регулярний обмін телепрограмами між Москвою і Києвом, а з 1961 між Києвом й іншими містами СРСР. З 1967 телецентри УРСР тільки приймали кольорові пересилання, а з 1969 Київ., з 1976 також і Львівський центри пересилають кольорові програми. З 1978 всі пересилання центральної програми з Москви кольорові.

Телепересилання здійснюється через розгалужену систему центрів, студій, ретрансляційних станцій за допомогою радіорелейних ліній зв'язку (Київський телецентр з Кишинівським) або кабельних телемаґістралей (Київський з Львівським, Московським, Ленінградським телецентрами). Через Україну пролягає комбінована східно-європейська телевізійна лінія «Інтервізія», яка сполучає СРСР з країнами комуністичного бльоку (країни Західної Європи поєднані лінією «Евровізія»). На Україні 1976 було 13 потужних двопрограмових й один (Київський) трипрограмовий телецентр та 10 ретрансляційних станцій. Вони пристосовані також до обміну між містами СРСР, зокрема до приймання телепрограм з Москви.

Українські телецентри працюють на основі радянської системи: звук — фреквенційна модуляція, образ — негативна модуляція (існують також американська, британська, європейська, французька і японська системи). Сучасний телестандарт УРСР має досить високу чіткість: 625 рядків (ліній), рамкова фреквенція 25 кадрів (циклів) на секунду, ширина канала 8 мегациклів, 12 каналів від 49,75 до 227,95 мегациклів. Надавча сила українського телецентру — до 20 кіловатів для образу і 4 кіловати для звуку. 1975 у систему зв'язку міжнарародних організацій Інтельсат включено потужну телекомунікаційну станцію Термінал біля Львова. Вона устаткована апаратурою типу Спейд (Spade), на якій працюють 25 станцій Атлантійського Конгломерату. Через Львівську станцію СРСР може зв'язузатися з кожною з цих 25 станцій за допомогою сателітів мережі Інтельсат.

Найвищим органом управління телебачення СРСР був союзно-республіканський Державний комітет Ради Міністрів СРСР для справ телебачення і радіомовлення, а в систему радянського телебачення входять центральне, республіканське і місцеве (крайові й обласні) телемовлення. Республіканські й обласні могли частину телепрограм пересилати українською мовою, але переважають пересилання російських, як трансльовані з Москви, так і роблені на Україні. Центральне московське телепересилання відбуваються на 6 програмах. Перша, основна, була присвячена подіям політичного, економічного, культурного життя в СРСР і за кордоном; її пересилають усі республіканські центри і до неї пристосовують республіканські і місцеві програми, тематика і зміст яких мають бути погоджувані з московським центром. Питома вага українського телебаченя у всесоюзній програмі досить мала, яких 4 год. на тиждень, переважно казки для дітей, фільми, музика, знаменні дати. Друга (інформаційно-публіцистична і мистецька) та третя (наукова і науково-популярна) також призначені для трансляції в національній республіканській європейській частини CРCP.

УРСР щойно з 1974 мала 2 телевізійні програми з роздільними союзними й респубіканським пересиланнями, а з 1976 і третю програму для Києва і Київської обл. У програмах республіканського і місцевого телебачення, крім інформації, репортажів, пропаґандивних пересилань, велике місце відводиться мистецьким пересиланням: музичні фільми, фільми-концерти, кіно- і телефільми. Телефільми в УРСР продукують Укрфільм, Київська кіностудія ім. О. Довженка, Одеська студія художніх фільмів, Українська студія хронікальнодокументальних фільмів і Донецька, Запорізька, Львівська, Одеська і Харківська обласні студії. За рік в УРСР продукується понад 600 художніх і документальних телефільмів, у тому числі й зафільмованих вистав Київського театру ім. І. Франка, Київського ТЮГ, Львівського ім. М. Заньковецької та ін. Сценаристами й режисерами українських телефільмів працюють С. Зелікін, А. Караваєв, Р. Синько, Ю. Суярко, І. Кривохатько, Е. Дмитрієв, Р. Єфименко та ін.

Кількість телевізорів (у млн) і забезпечення ними населення (кількість осіб, на які припадає 1 телевізор у дужках) такі:

1960|1965|1970|1975 УРСР|0,74(44,3)|3,0(15,0)|7,2(6,5)|11,0(4,4) СРСР|4,8 (57,2)|15,7(14,7)|34,7(6,9)|55,2(4,8)

Забезпечення населення телевізорами в різних областях України не на той час не виявляло значних різниць: найкраще воно було в Донецькій (1 телевізор на 3,4 особи), найслабше в Івано-Франківській (6,1) області.

На значне зростання телевізорів впливало зростання їх виробництва в УРСР. їхня продукція в тис. та частка УРСР порівняно з усім СРСР (у дужках) така: 1960 — 98,7 (5,7%); 1965 — 519,1 (14,2%); 1970 — 1981 (29,7%); 1975 — 2402 (34,5%).

Частину продукції телевізорів експортувала Україна до інших респ. СРСР та поза її кордони. Найбільшим є Львівський телевізійний завод, який постав 1958, один з більших в СРСР (перші телевізори марки «Львів» і «Верховина А», потім «Огонек», «Електрон» й ін.). Менші заводи: Симферопільський телевізійний завод («Крим 218»), Київський радіозавод («Славутич 212» і «Славутич 218»), Дніпропетровський, Харківський.

Це незавершена стаття з Енциклопедії українознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Пащин М. Як створюються телевізійні передачі. К. 1957;
Канюка М., Каштанов В. Біля голубого екрана. К. 1963;
Індюков М. Специфіка розмовних жанрів телевізійного мовлення. К. 1965;
Домбругов Р. Розповіді про телебачення. К. 1971;
Косач Ю. Проблеми сучасного укр. документального фільму. К. 1974;
Григораш Д. Журналістика у термінах і виразах. Л. 1974;
Вакуленко К. Людина в кадрі (нотатки режисера про документальне телебачення). К. 1974;
Юровский О. Телевидение — поиски и решения. М. 1975.