Семіотика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Семіотика, або семіологія (від грец. semeion – знак, ознака) – наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика – це теорія знаків та знакових систем.

Основи цієї науки були закладені ще представниками античної та середньовічної філософської думки. Основні принципи семіотики у ХIХ ст. сформулював американський філософ Чарльз Сандерс Пірс. У ХХ ст. семіотика набула лінгвістичного ухилу під впливом ідей лінгвістів Фердинанда де Соссюра та Луї Ельмслева, та філософського ухилу під впливом ідей американського філософа Чарльза Морріса.

Виділяються три розділи семіотики:

синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis – побудова, порядок) – вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;
семантика (від грец. semantikos – те, що позначає) – вивчає відношення між знаком та його смислом;
прагматика (давньогрец. pragmatos – дія) – вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.

У сучасній науці виділяють декілька напрямів семіотичних досліджень.

Перший напрямок – біологічна семіотика, або біосеміотика. Цей напрямок займається вивченням систем сигналізації (комунікації) тварин, включаючи нижчих тварин та комах, тобто досліджує системи, засновані на природних знаках, або знаках, так чи інакше важливих для існування самого організму, тобто біологічно суттєвих (біологічно релевантних). (Ч. Хоккетт, США; М. І. Жинкін, СРСР).

Другий напрямок – етносеміотика. Це найбільш широкий напрямок, який містить декілька течій, одна з яких орієнтується на антропологію та етнографію, тобто вивчення переважно примітивних спільнот (Е. Холл, США; К. Леві-Стросс, Франція); друга течія – на соціальну психологію та інженерну психологію, тобто вивчення високорозвинених спільнот (Ж. Маторе, Франція; А. Чапаніс та ін., США); третя течія – на історію філософії та літератури (Р. Барт, М. Фуко та ін., Франція).

Третій напрямок – лінгвосеміотика – орієнтується на вивчення природної мови з її стилістикою. Крім того, лінгвосеміотика досліджує інші суміжні знакові системи, які:

функціонують паралельно с мовою (наприклад, жести та міміка, що супроводжують мову);
компенсують мову (наприклад, виразна, стилістична інтонація; типографські шрифти);
видозмінюють її функції та її знаковий характер (наприклад, художня мова).

В останні роки у зв’язку із бурхливим розвитком моделювання природної мови і появою різних типів штучних мов (інформаційних, інформаційно-логічних, мов програмування тощо) розширився і об’єкт лінгвосеміотики.

Четвертий напрямок – абстрактна семіотика – вивчає лише найбільш загальні властивості та відношення, що характеризують знакові системи, незалежно від їх матеріального втілення (Р. Карнап за рубежем; В. Б. Бірюков, Д. П. Горський, А. А. Зинов’єв, В. В. Мартинов та ін., СРСР). В рамках цього напрямку створюється найбільш абстрактна, логіко-математична теорія знакових систем.

[ред.] Бібліографія

Білецький А.О. Про мову і мовознавство: Навч. посібник. – К.: “АртЕк”, 1996. – 224 с. – (Трансформація гуманіт. Освіти в Україні).
Ветров А.А. Семиотика и ее основные проблемы. – М.: Издательство политической литературы, 1968.
Зарецкая Е.Н. Риторика: теория и практика речевой коммуникации. – 2-е изд. – М.: Дело, 1999. – 480 с.
Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 288 с. (Альма матер).
Степанов Ю.С. Семиотика – М.: "НАУКА", 1971.