Пряшівщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Пряшівщина — зх. частина укр. Закарпаття, що входить до складу Словаччини, найдалі на зах. висунена частина укр. етнічної території на півд. схилах Карпат.

Назва Пряшівщина виникла від м. Пряшева, за складом населення перев. словацького і положеного на словацькій етнічній території, яке, як найбільше місто цієї області і адміністративний центр кол. Шариської жупи та осідок гр.-кат. єпархії, стало від поч. 19 в. також укр. рел.-культ. центром.

Поширення цієї назви була пов'язана з створенням Пряшівської єпархії (1816), а ще більше - з відокремленням цієї укр. території в 1919 р. від решти Закарпаття (т. зв. Підкарпатської Руси) та адміністративним приєднанням її до Словаччини.

[ред.] Розташування

Обіймає півн. частину трьох кол. угор. жуп: Списької, Шариської і Земплинської та Собранецвкий пов. Ужанської. Укр. етнічні острови були ще в Абовській (Абауй-Торнянській) і Ґемерській жупах. По другій світовій війні П. входила до окладу Пряшівської і (мала частина) Кошицької обл., з 1960 р. — до складу Сх.-Словацького краю (частини округ: Попрадської, Пряшівської, Бардіївської, Гуменської та кілька сіл Списько-Ново-Веської і Михайлівецької) з центром у Кошицях. Між Підкарп. Руссю і Словаччиною 1919 р. проведено межу («тимчасову») кілька км на зах. від р. Ужу, без уваги на етнічні відносини, так що до складу Словаччини входило бл. 3 500 км2 укр. суцільної етнічної території та бл. 100 — 120000 укр. населення. У 1939-44 pp. держ. кордон між Словацькою респ. і Угорщиною (з боку Закарпаття) проходив на зах. від згаданої межі, бо угорці домоглися силою пересунення кордону, мотивуючи це етнічним окладом укр. населення; до Угорщини приєднано 1700 км2 території з 70 000 населення, у тому ч. 38 000 українців. У 1945 р. між Чехо-Словаччиною і УРСР відновлено давній кордон з 1919.

Пряшівщина, за винятком найбільше на сх. висуненої прилеглої до УРСР частини, являє собою піво. до 150 км довж., ширини всього на 10 — 40 км. До 1945 р. півн. частина П. межувала з гал. Лемківщиною в складі Польщі (див. Лемки і карта на стор. 1 276); після виселення лемків укр. частина П. — це вузький клин між словацькою і поль. етнічною територіями.

Укр.-словацька етнічна межа творить багато етнічних півостровів та островів. Назагал у горах вона висувається на півд., у широких долинах і улоговинах Попраду, Ториси, Топлі й Цірохи відступає перед словацькою колонізацією з півд., і тут укр. територія звужується до 10 — 15 км (див. карту на 723 стор.). Поза укр. суцільною територією існує ще ряд укр. островів, часто на великій відстані від неї. Вони поширені перев. у менше приступних місцях, високо у горах або у вузьких долинах. Як ці острови, так і ще більше поширення греко-католиків словаків (див. далі) свідчать, що колись укр. етнічна територія займала значно більші простори.

[ред.] Природа.

Пряшівщина охоплює низку геогр. р-нів: зах. частину Сх. Карпат, частини Низького й Зах. Бескиду, Латиської низовини і Центр. Словацьких Карпат. Сх. частина Пряшівщини — на сх. від р. Цірохи має типову для Сх. Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні повздовжніх гірських високих смуг з нижчими заглибинами. Тут у напрямі з півд. на півн. виступають: вулканічний Вигорлят (найвищий верх — 1076 м) з підгір'ям, відділений Внутр. Карп. долиною (вздовж Цірохи й Ублі від Сер. Бескиду (найвищий верх 1221 м). Найбільшу частину Пряшівщини займає Низький Бескид (найвищий верх — 1 002 м), найнижча частина Карпат (зокрема Ондавське низькогір'я). На зах. від широкої долини Топлі й Бардіївської котловини простягаються частини Зах. Бескиду — Чергівські гори (1 157 м), відокремлені широкою й лагідною скалицевою слугою від Списької Маґури (1 259 м) і Левоцьких гір (1290 м), збудованих з легко зфалдованого флішу. Півд.-зах. П. займають Солоні (або Пряшівські) вулканічні гори (1092 м), широка Кошицько-Пряшівська улоговина (вздовж Горнаду й Ториси), а далі на з'ах. масиви (Словацькі Рудні гори — 1 240 м, ґранітовий Бранисько — 1 172) і котловини (Списька) Центр. Словацьких Карпат, у яких ще зустрічаються укр. етнічні острови. Півд.-сх. П. займає зах. частина Потиської (сх.-словацької) низовини. Низка вигідних перевалів — уздовж Ториси-Попраду, Тилицький (688 м), Дуклянський (502), Лупківський (651) й ін. полегшують сполучення між П. і півн. узбіччям Карпат.

Назагал на Пряшівщині можна вирізнити такі краєвиди:

середньогірський (висота хребтів до 1 000, винятково до 1 300 м);
низькогірський (зокрема Ондавське низькогір'я, також Бардіївське, Зборівське та ін.; висота до 600 м);
Латиська низовина;
Кошицько-Пряшівська майже рівна улоговина;
Середгірська Списька котловина.

Українське населення живе майже виключно в районах двох перших краєвидів.

[ред.] Клімат

Клімат Пряшівщини помірковано континентальний, менш континентальний і тепліший порівняно з сх. Закарпаттям. Він міняється залежно від висоти. Сер. річна температура від 3° у найвищих гірських масивах до 10° на Потиській низовині; температура липня від 14 до 21° Ц., січня від — 8 до — 3° Ц.; ч. атмосферичних опадів 580 — 1100 мм. У р-нах, заселених українцями (без незаселених верхів), дані такі: сер. річна температура 5 — 7°' Ц., липня 16 — 18° Ц., січня — 6 до — 5° Ц.; ч. атмосферичних опадів 650 — 900 мм на рік. Ч. для м. Пряшева (висота 257 м): 8,3, 19,1 і — 3,9° Ц.; 631 мм.

Урожайніші ґрунти на П. поширені лише на Потиській низовині й Кошицько-Пряшівській улоговині; це дерново-підзолисті глеюваті та глейові ґрунти і — найурожайніші — буроземи. У горах основними ґрунтами є маловрожайні опідзолені ліс. ґрунти.

Рослинність П. розподіляється залежно від висоти на ряд природних біогеноценоз: лісостеп. рослинність з дубовими лісами і заплавними луками на Потиській низовині й Кошицькій улоговині; в горах до висоти 400 м поширені дубові ліси, найбільшу площу займають букові ліси (у нижчих висотах з домішкою дуба, вищих — ялини і смереки); у гірських масивах Зах. Бескиду переважають ялиново-букові й смерекові ліси (див. також стор. 968 — 969). Тепер ліс займає у горах бл. 40% всієї площі.

[ред.] Історія

Про етнічний склад первісного населення та генезу українців П. в науці нема одностайної думки. За чес. ученим Л. Нідерле, межею між зах. і сх. слов. колонізацією була у ранні іст. часи долина р. Топлі. Новіші топономічні дослідження (Кнєжа) доводять тільки, що населення тут було слов'янське, але його племінну приналежність важко визначити. У грамотах 12 — 14 ст. з району Михайлівець І. Панькевич знайшов сх.-слов. топонімічні риси. Територія сучасної укр. П., розташована далі на півн., у ті часи була рідко заселеною пограничною смугою між Угорщиною, Польщею та Руссю і аж до кін. 12 в. лежала за угор. прикордонними межами, що тільки на зламі 13 — 14 ст. наблизилися до гол. карп. пасма.

14-18 ст. З 13 в. є дані про словацьку колонізацію бардіївської котловини; одночасно від Спиша на сх. просувалася тім. саксонська колонізація. Перші іст. згадки про руські села на сучасному прикарп. прикордонні походять з поч. 14 в., коли на цій території пожвавилася хвиля волосько-руської колонізації, підтримуваної роздаванням пограничних земель першими угор. королями з династії Анжу (від 1301 p.; визначення «волоський» має соц.-екон., а не етнічний характер; волохи — пастухи, русини — хлібороби). Назагал ця колонізація, що закінчилася в пол. 16 — на поч. 17 в., мала укр. етнічний характер.

Новий наплив укр. населення з півн. (поль.) боку припав на злам 17 — 18 ст. Від пол. 16 аж до 18 в. укр.-словацька мовна межа зазнала тільки незначних змія. У другій пол. 18 в. на території на півд. від Гуменного — Вранова, заселеній до того часу українцями, розгорнулася сильна словацька колонізація, що поступово змінила етнічний характер цього району. Тоді ж частина укр. населення з півд. П. переселилася на звільнені від турків землі теперішньої Бачки, де вони зберегли свій нац. характер донині, тоді як корінне укр. населення саме в цих р-нах пословачилося або й зугорщилося.

Крім гірських р-нів, П. вже від ранніх часів жила інтенсивним екон. і культ. життям. Через Пряшів, Сабинів і Бардіїв проходили важливі торг. шляхи з Угорщини до Польщі і на Русь. Культура заможних спиських і шариських міст впливала до певної міри на формування типу нар. культури місц. укр. населення (одяг, ремесло); ін. зовн. ознаками збагатило цей своєрідний тип багатовікове культ. співжиття з словаками і концентрація вартостей угор. февдальної культури на цій території після опанування Угорщини турками. З пол. 15 в. різні осередки П. були у руках чеських братів-гуситів (недалеко П. працював пізніше видатний чес. педагог Ян Коменський). Після тур. окупації нижньої і сер. Угорщини вся П. залишилася в складі Габсбурзької імперії, але згодом на поч. 17 в. півд. частина Земплинської жупи відійшла на півсторіччя до турків.

У 16 в. на території П. потворилися міцні февдальні домінії (Маковиця к. Зборова, Страйків, Чічава б. Вранова, Гуменне), що охоплювали більшість укр. сіл. Основним джерелом прожитку сіль. населення стало, замість годівлі худоби, хліборобство и дрібне виробництво. Засновувалися фільварки, будувалися замки й кастелі, збільшувалися міри піданських оплат і повииностей, які на П. були вищі, ніж у ех. частині Закарпаття. У зв'язку з цим уже у кін. 15 в. почало виникати розбійництво, набувши особливої сили у першій пол. 17 в. Життя й економіку краю значно порушила австро-угор. боротьба (війна «лабанців» і «куруців»), а особливо невдале протигабсбурзьке повстання Франца II Ракоція (1703 — 11), в якому брало участь багато укр. селян.

Укр. населення П. було правос. і залежало від мукачівських єп. Проте у 16—17 ст. існували тісні зв'язки з Перемишлем і Львовом, звідки привозили церк. книги та приїздили окремі свящ. Осередком церк. життя на поч. 17 в. став Святодухівський маяастир у Красному Броді, звідки перемиський єп. А. Крупецький намагався у 1614 p., за допомогою впливового маґнатського роду Друґетів, власників більшости укр. сіл на Земплинщині, ввести унію; але лише у 1646 р. на т. зв. Ужгородській унії більшість правос. свяшенства зах. Закарпаття, у т. ч. й П. перейшла на католицизм сх. обряду.

Унія відкрила деякі нові можливості культ. розвитку та рел. діяльноети. Не зважаючи на февдальні утиски, побутово-екон. і культ. рівень укр. населення П. був у 18 в. порівняно вищий, ніж у ін. р-нах укр. Карпат, На території Л. діяла з 1613 р. єзуїтська колегія у Гуменному, перенесена згодам до Ужгороду. Існували церк. школи — приходські й монастирські, для яких виходили перші книжки («Буквар», «Катехизис», та ін.), особливо в Трнаві на Словаччині. При монастирі у Красному Броді діяла школа філософії, заснована протоігуменом М. Шугайдою, де викладав м. ін. автор першої граматики на Закарпатті А. Коцак. З 17 — 18 ст. «а П. виходить низка творів повчально-проповідницької літератури, як також зб. віршів і пісень. Свящ. і світські вчилися у високих школах Трнави, Кошиць, Еґеру (Угорщина), у віденському «Барбареумі», а також у Львівському «Студіюм Рутенум» та в Київ. Академії. З середовища пряшівських українців вийшов у ті часи ряд визначних церк. і культ. діячів, вчених та мистців. Дехто з них в кін. 18 і поч. 19 вв., не маючи змоги виявитися на батьківщині, переїжджали на працю до Австрії, Галичини, на Україну і в Росію, де займали визначні позиції, гол. в акад. світі: теолог М. Щавницький, філософи П. Лодій і А. Лудрович, правники М. Балудянський і В. Кукольник, економіст М. Білевич, природознавець І. Земанчик та ін.

Зважаючи на те, що Мукачівська єпархія була територіяльно розкинена, для П. спочатку утворено вікаріят у Кошицях (1787), а пізніше окрему Пряшівську єпархію (1818).

Таким чином, виникли два центри рел.-культ. життя на Закарпатті, з тим, що Пряшів і П. деякий час вели перед.

19 — поч. 20 ст. Від кін. 18 в. через П. тричі (1799-1800, 1805-06, 1849) переходили рос. війська, збуджуючи у середовищі місц. інтеліґенції надії на можливість культ. відродження та самовизначення Закарпаття за підтримкою слов. Сходу, тобто царської Росії. Але уклад місц. сил (брак укр. елементів серед шляхти та міщан, мала кількість світської інтеліґенції) не створювали сприятливих умов для нац. відродження; до того ж, рос. впливи ставали підозрілими для влади.

Початки нац. відродження пряшівських і взагалі закарп. українців припадають на роки діяльности невтомного свящ. «будителя» О. Духновича (вид. діяльність, «Литературное заведеніе Пряшевскоє», шкільництво, Общество св. Івана Христителя тощо). Події в Австро-Угорщині 1848-49 pp. висунули видатного діяча А. Добрянського, який, бувши чл. Гол. Руської Ради у Львові та австр. комісаром при рос. армії, що придушувала угор. повстання, намагався відірвати Закарпаття від Угорщини і розробив проект утворення окремого Руського краю в Австрії. Короткий час після поразки угор. революції П. і Закарпаття користувалися нац.-культ. самоуправлінням («руський дистрикт», див. стор. 719).

У другій пол. 19 в. на П., особливо після перетворення Австр. Цісарства на федеративну Австро-Угорщину, відбулися два некорисні для укр. населення процеси: з одного боку, посилився угор. тиск на церк. і осв. життя (ряд заходів угорщення шкільництва й слідом за тим місц. інтеліґенції та священства), а з другого — динаміка словацького нац. відродження охопила й деякі укр. елементи, які воліли словакізуватися, ніж втрачати слов. характер під угор. тиском. У 1870-1900-их pp. мовно пословачився ряд укр. сіл; цьому сприяла і введена під урядовим тиском латинська абетка, замість кирилиці, у «руських» вид., що полегшувало укр. населенню користування словацькою книжкою і пресою. Гр.-кат. духівництво і пряшівські єп., залежні від угор. уряду, не зуміли протиставитися цим двом денаціоналізаційним натискам сильніших нац. культур і політ. систем; більшість інтеліґенції і духовенства відчужилися від нар. мас. Культ. відродження, розпочате Духновичем, почало занепадати; центр нац. життя перенісся до Ужгороду. На П. діяли ще останні культ. діячі, здебільша, під впливом русофільської ідеології, співпрацюючи з культ. осередками (преса, видавництва) в Ужгороді й Львові: письм. і поети А. Кралицький, О. Павлович, Ю. Ставровський-Попрадов, педагоги І. Поливка, А. Ріпай та ін.

Початкові школи на П. в пол. 19 в. були назагал «руськими», але в 1880-их pp. стали двомовними (з перевагою угор.), а в 1907 (закон Аппоньї) припинилося навчання руською мовою; заснована 1895 р. учительська семінарія в Пряшеві втратила нац. характер. За угрофільського єп. С. Новака (1913 — 30) тенденція зугорщення опанувала життя Гр.-Кат. Церкви; 1915 р. єпархія ввела латинську абетку до церк. книг.

На зменшення укр. стану посідання на П. вплинула також масова еміґрація гол. до США, почавши з 1870-их pp. Вона була в українців дещо більша, ніж у словаків. Тому ч. українців, попри високий природний приріст, майже не зростало: ч. гр.-католиків 1869 р. 180 000, 1914 — 190 000 (ч. приблизні). Причиною цього пропорційно найбільшого з усіх укр. земель відпливу населення було аґрарне перенаселення і брак заробітків. 3/4 закарп. еміґрації в США походить з П. (див. США, crop. 810-13 і далі).

1919-1945 pp. Програна АвстроУгорщиною світова війна відкрила нові можливості для українців П. З ініціятиви евящ. О. Невицького скликано в листопаді 1918 р. віче до Старої Любовні, яке утворило Руську Нар. Раду та висловилося за приєднання П. до України. Ін. пряшівські діячі під проводом А. Бескида утворили «Карпаторусскій Народный СовЂтъ» у Кошицях та схвалили приєднати все Закарпаття разом з гал. Лемківщиною до Чехо-Словацької респ. Чес. орієнтація перемогла і в ін. радах (див. crop. 720), гол. через важку ситуацію на Україні.

Чехо-словацька держава не виконала зобов'язань про пізнішу зміну тимчасового кордону між т. за. Підкарп. Руссю і Словаччиною за нац. принципом; т. ч. Зах. Закарпаття — П. опинилася в складі Словаччини без забезпечення укр. населенню культ. і політ. прав. Його екон. становище не покращало, бо адміністрація мало дбала за індустріялізацію; хоч у 1920-их pp. деяке ч. селян скористалося з зем. реформи, аґрарне перенаселення збільшилося, бо еміґрація за океан сильно зменшилася, а сіль. населення зростало. Соц. неспокій серед селян виявився у березні 1935 р. заворушеннями у Чертіжному й Габурі проти примусового стягання податків (екзекуції).

Характер культ. й політ. життя визначала заг. інерція, посилена розпорошенням інтеліґенції на три напрями: москвофільський, карпаторуський (русинський) і укр: У політ. житті діяли: народовецька Ліґа русинів, заснована О. Новицьким (до 1920), «Рус. нар. партія», що підтримувала русофільство і православіє (А. Бескид, І. Жидовський, К. Мачик), і Автономный земледЂльческий союзъ, підтримуваний більшістю свящ., що виступав з програмою окремої реґіонаяьної культури (І. Кизак, С. Ґойдич). Крім того, на П., як і на сх. Закарпатті, діяли експозитури різних чес. партій, м. ін. ком. Українці П. мали звич. 2-3 представники у празькому парламенті. Укр. культ. напрям, підтримуваний у 1922-27 pp. єп. Д. Нярадієм, під тиском місц. консервативних традицій не набув більшого поширення. «Просвіта», заснована в Пряшеві у 1930 p., не поширила своєї діяльности на села. Діячами укр. напрямку були І. Невицька, М. Мацієвич, о. Д. Зубрицький, о. Е. Бігарій, о. І. Дюлай та ін.

У 1922 — 1925 pp. політ. представники укр. населення розгорнули безуспішну акцію за створення з укр. території П. окремої адміністративної одиниці (жупи), що згодом приєдналася. б до Закарпаття. Після невдачі цих заходів гром. життя почало активізуватися аж у 1930-их pp. у різних русофільських організаціях (Общество ім. О. Духновича, студентське товариство «Возрождение», товариства учителів, жінок, молоді).

Провідну ролю в житті укр. населення далі відогравала Гр.-Кат. Церква. Вона не мала твердої нац. орієнтації, проте, під проводом єп. П. Ґойдича († 1960) була заборолом проти посиленої словакізації. Як вияв русофільських тенденцій у 1920-их pp. на П. почався рух за православіє, паралельний до того, який відбувався в сх. частині Закарпаття, хоч слабший (гол. діячі: сенатор І. Лажо, І. Ханат та ін.). Центром православія став монастир в Ладимировій б. Свидника; у цьому русі були активними рос. місіонери. У 1940 р. на П. було 19 правос. парафій та бл. 12 500 вірних, які підлягали правос. Мукачівсько-Пряшівській єпархії в юрисдикції сербського патріарха.

Міжвоєнний період позначився також змаганням за нац. школу, передусім за введення «руської» навчальної мови у держ. та церк. початкових школах, як також за заснування руської гімназії. На бл. 300 сіл з укр. населенням на П. діяло у 1933 — 34 р. лише 111 початкових і 2 горожанські (нижчі сер.) школи з «руською» (перев. «язичіє») мовою навчання: 1936 р. засновано першу рос. гімназію у Пряшеві. В освіті, як і в пресі, на П. завдяки традиційному москвофільству, консерватизму інтеліґенції та впливам рос. еміґрації, переважала пророс. тенденція. З газ. виходили: орган «Русской народной партии» — «Народная газета» (1924 — 36, ред. І. Жидовський), епархіяльний орган «Руссое Слово» (1924 — 38; не зважаючи на назву відстоював «тутешняцький» напрям), укр. мовою «Слово народа» (1931 — 32). З журн. появлялися «Русская школа» (1926 — 31), «Православная Русь» (1930-39) та ін.

Не зважаючи на адміністративний кордон між П. і Підкарп. Руссю, поміж обома частинами Закарпаття існувала тісна культ. і вид. співпраця. Автономістичний рух мав прихильників і на П., хоч програма ревізії кордону уважалаея чес. і словацькими чинниками за іреденту.

За Словацької респ. (1939^44) становище укр. населення П. погіршилося. Ліквідовано більшість політ. і гром. організацій (якийсь час діяло Общество ім. Духновича), посилено тиск на Гр.-Кат. Церкву (спроба усунути єп. Ґойдича), якій закинено, що веде «руську лінію», та посилено акцію словакізації окремих парафій і церк. осередків. Словацький уряд не толерував виявів укр. нац. руху (припинено укр.-мовну газ. у 1940 p.; не допускалися до діяльности на П. закарп. еміґранти тощо). Появлялася лише газ. карпаторуського напрямку «Новое время» (1940-44, ред. М. Бонько); у словацькому сеймі були три пряшіївські українці, прихильні до режиму (вибори до сейму на П. були назагал бойкотовані). На політику словакізації частина населення відповідала симпатіями до СРСР і підтримкою партизанському рухові. У чехо-словацькій бриґаді, яка зформувалася в СРСР у 1943, воювала деяка частина українців-пряшівчан.

Після 1945. Упадок Словацької респ. українці в більшості привітали. Після вступу сов. військ на П. була утворена 1. 3. 1945 Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП), яка перетривала як координаційний репрезентативний орган пряшівських українців до 1951 p., а формально була ліквідована на вимогу режиму 1952 р. Пряшівські керівники намагалися актуалізувати справу приєднання П. до Закарп. України, а тим самим і до СРСР: саме в той час акція за приєднання інтенсивно велася на сх. Закарпатті (див. стор. 722-23). Але сов. кола таку можливість щодо укр. П. пригасили, не бажаючи ускладнень з празьким урядом та словацькими керівниками. Тоді УНРП стала домагатися автономії для укр. населення П. в рамках Чехо-Словаччини; вимога територіяльної автономії була відкинена, але УНРП була визнана як речник нац. життя укр населення. Вона визначила перших представників до тимчасового парламенту в Празі та до Словацької Нар. Ради (по п'ять до кожного); поряд з КП Словаччини на П. діяла укр.-руська секція Словацької Дем. Партії. До 1948 р. президія УНРП і парламентарна репрезентація українців складалася з комуністів (І. Рогаль-Ільків, П. Капішовський, П. Бабей, та ін.) і некомуністів (В. Караман, П. й І. Жидовські, І. Пєщак, Д. Ройкович, І. Бобак й ін.).

Основні зусилля місц. нар. руху були сконцентровані на розбудові культ.-осв. життя (див. далі). У 1946-47 pp. у гірських селах П. діяли відділи УПА та через Словаччину пробиралися підпільно на зах. Це дало привід підозрівати деякі місц. чинники у співпраці з «бандерівцями» та прихильності до «укр. буржуазного націоналізму». Після перебрання влади комуністами у Чехо-Словаччині на П. в 1949 — 52 pp. проведено примусову колективізацію, яка натрапила на опір селян, і в наслідку спричинилася до чергового відпливу укр. населення до міст поза укр. етнічною територією. У 1950 р. ліквідовано Гр.-Кат. Церкву й переведено її на правос. («православізація»), а у 1951 р. директивно введено укр. мову, замість існуючого рос. чи місц. язичія до шкіл (українізація). Усі ці заходи не були популярні серед населення. Щодо українізації освіти, то ця справа не була як слід підготована; місц. інтеліґенція, вихована в рос. дусі, не була ані свідомою, ані досить ознайомленою з літ. мовою та укр. культурою взагалі.

З 1951 р. на П. діє замість УНРП Культурна Спілка Українських Трудящих (КСУТ), заснована з ініціятиви партії й на базі індивідуального членства, як єдина укр. суспільно-культ. організація. КСУТ є чл. Нац. Фронту (подібні організації існують в Чехо-Словаччині для угор., поль. і нім. меншостей). У 1967 р. КСУТ мала 268 місц. організацій та бл. 7 500 чл. КСУТ координує й організує всю суспільнокульт. діяльність укр. населення Словаччини. Гол. ЦК КСУТ були: І. Гуменик, В. Копчак. М. Ричалка, В. Капішовський, М, Миндош, І. Прокіпчак. КСУТ зазнавав частих чисток; останню проведено у 1969-70, коли деякі діячі були усунені за симпатії демократизаційному процесові та за «буржуазний націоналізм». У 1968 р. була спроба відмовити УНРП і підготовлювався всенар. з'їзд українців-русинів П. з виразним наполяганням на політ. права (автономія, виділення укр. округ в окрему одиницю). Партія припинила цей рух ще до сов. інвазії.

Крім КСУТ, на П. існували ще: Союз Молоді Карпат (1946 — 49), Общество ім. Духновича, студентське товариство тощо. Спроба відновити Союз Молоді у 1968 — 69 pp., як також оформити організації укр. учителів, жінок, журналістів, наук. товариство була припинена. Проте далі існує секція укр. письм. при Словацькому Союзі Письменників.

Укр. життя П. включено в заг.-держ., а з 1968 р. (федеративна перебудова держави) і в словацькі рамки. Українці беруть участь через; компартію Словаччини у компартії Чехо-Словаччини (провідний чл. президії В. Біляк), профспілках, Соц. Союзі Молода Словаччини тощо.

У 1969 р. до союзної палати були призначені 2 українці, до палати національностей — 3, до Словацької Нар. Ради — 6. Так само українці є в уряді Словацької респ. та обл. і округових органах влади і партійних керівництвах, в армії та дипломатичному корпусі (посол до Канади, згодом — США — І. Рогаль-Ількіїв). О. Краснянський, В. Маркусь

[ред.] Людність

На 1 км2 на П. живе 60 меш., у тому ч. на укр. суцільній території — 38 (ч. приблизні). Населення розміщене нерівномірно: найгустіше заселені Потиська низовина (80) і Пряшівська улоговина (бл. 100), найслабше — гірські масиви Зах. Бескиду, Солоні гори, Вигорлят і Сер. Бескид. Ледве 1/4 населення живе в м.; на території, суцільно заселеній українцями, міст майже нема; найбільше їх на пограниччі гір і низовини. Найвизначнішим м. є Пряшів (37 000 меш.), від 10 — 25 000 мають: Михайлівці, Гуменне і Бардіїв; 5-10000: Сабинів, Скина, Требішів і Сечівці; менше 5 000: Стара Любовня, Зборів, Свидник, Стропків, Межилаборці (всі положені на укр.-слов. пограниччі) й ін. За винятком Пряшева і Михайлівців, м. П. мали до 1950 р. торг.-адміністративний характер, менші — с.-г.-торг.; тепер щораз більше значення має промисловість.

У розвитку населення П., зокрема укр., за останні 100 р. можна вирізнити кілька періодів. У 1870 — 1914 pp. людність майже не приростала, попри сильний природний приріст, через велику еміґрацію до США, найбільшу з усах укр. земель, зокрема на поч. 20 в. (про це свідчить факт, що ч. гр.-католиків на П. у 1900 — 1910-их pp. залишилося без змін, а населення понад сотні сіл зменшилося, подекуди на 25%); за 1870 — 1914 pp. з П. виеміґрувало бл. 150 000 українців і мовно пословачених гр.-католиків. Після невеликого спаду під час першої світової війни населення сильно приросло у 1920-30-их pp., гол. завдяки зменшенню еміґрації і значному природному приростові (у 1936 р на всій Словаччині на 1 000 меш.: українців 14,2, словаків і чехів лише 10,0); тому за 1920-30-і pp. зросло ч. гр.-католиків і правос. на Словаччині з 197 000 до 222 800. Після нового загальмування приросту під час другої світової війни приріст населення П. у повоєнні часи був незначний, попри високий природний приріст, знову таки через значний відплив укр. населення: у другій пол. 1940их pp. т. зв. оптантів до СРСР (8-10000; частина з них повернулася у 1960-их pp.) і Чехії на землі, заселені до 1947 р. німцями; у 1950-60их pp. населення постійно відпливало з перенаселеного краю до пром. р-нів Чехії 1 Моравії (зокрема до ОстравськоКарвінського басейну) і до близьких Кошиць та ряду менших міст П., положених б. укр. етнічної території. Разом з цим спостерігається щораз більше розпорошення пряшівських українців — більшість їх живе тепер за межами П. — у США і також у пром. р-нах Чехії, Моравії, Словаччини.

Етнічні відносини П. досить складні й мінливі. Багаторічне культ. і побутове співжиття українців та сх. словаків і угорців, при перевазі чужого елементу, особливо у низинних р-нах П. (між Брановом, Гуменним, Михайлівцями і Собранцями, куди у 18 в. почала напливати сильна словацька колонізація), сприяли мовній словакізації українців; лише частково (у містах та етнічних островах на півд.) вони угорщилися. При цьому, в одному й другому випадку вони зберігали релігію (гр.-кат.). Гр.-католики з словацькою мовою до 1920-их pp. становили переходову групу, яку єднала з українцями віра й традиції, з словаками — мова. Їх ч. постійно збільшувалося через перехід частини укр. населення на словацьку мову. Найбільший відсоток становили гр.-католики з словацькою мовою у півд.-сх. частині Словаччини — від ⅓ до ½ всього населення. Разам з цим укр. суцільна територія зменшилася до сх. і півн. частини П.; поза нею залишилася ще низка укр. мовних та гр.-кат. островів з словацькою, а на півдні з угор. мовою (див. каргу). Словакізація укр. населення збільшилася за чехо-словацької влади; тепер гр.-католики і правос. з словацькою мовою почувають себе вже словаками.

Розподіл гр.-католиків і правос. за мовою й докладне визначення кількости українців зробити трудно, бо угор. і чехо-словацькі переписи населення подавали ч. українців невірно. На підставі цих переписів ч. гр.-католиків і правос. у всій Словаччині було таке (у тис.): 1890 — 185, 1900 — 199, 1910 — 200, 1921 — 198, 1930 — 223; ч. українців за ці самі pp.: 84,4, 84,6, 97,0, 85,6, 91,1. Укр. дослідники (В. Гнатюк, С. Томашівський, М. Кордуба й ін.) визначають ч. українців значно вище. За оцінками В. Кубійовича 1930 на П. жило щонайменше 110000 українців (у тому ч. на укр. суцільній території — 87 000 або 73,8% всіх; крім них, 16 000 словаків і чехів, 11 000 євреїв, 1 000 угорців, 3 000 ін.), на укр. островах і в розпорошенні 23 000; ч. гр.-католиків з словацькою мовою бл. 80 000. Повоєнні переписи подають ч. українців на П. цілком невірно (у тис.): 1950 — 46, 1960 — 33, 1970 — 38. За цей час опитування Словацької Нац. Ради в 1967 знайшло у 206 с. (з усіх 250) 98 000 українців. Їх ч. на П. можна нині визначити на 110-125 000. На зменшення ч. українців на П. за останні ЗО pp. вплинула не тільки словакізація, але й еміґрація значного ч. українців за межі П., гол. до чес. країв.

П. заселює плем'я лемків (хоч ця назва мало поширена на П.), що до 1947 р. жило компактно також на півн. схилах Карпат у Польщі. Закарп. і гал. лемків об'єднує спільна етногр. культура та говіркові особливості. Лише на сх. п. живе населення з сер.-карп. говірками (його зараховують до бойків). Укр. населення П. традиційно називає себе русинами або руснаками. Щойно з 1950-их pp. назви «українець», «український» почали набувати поширення.

[ред.] Нар. госп

Нар. госп — в о. П. завжди належала до екон. найвідсталіших частин держав, у межах яких вона перебувала. Населення жило майже виключно з сіль. господарства, яке велося у карликових господарствах та на примітивному рівні; перед колективізацією у 1949-52 pp. 96% сіль. господарств мали менше 10 га землі, у тому ч. 43% — 2-5 га. Деяка частина людности працювала на ліс. роботах та на сезонових працях поза П., зокрема (до 1914) під час жнив у глибині Угорщини. Невелике значення мала домашня і кустарна промисловість (ткацтво, обробка дерева тощо) та мандрівні зайняття (дротярство у півн.-зах. П.). Велику підтримку населенню давали еміґранти зі США: деякі з них поверталися з заробленими грошима, ін. допомагали родинам, які залишилися в краю. Чималі зміни у нар. господарстві П. наступили з 1950 у зв'язку з колективізацією сіль. господарства, деякою індустріялізацією й електрифікацією, поширенням фахової освіти, інтенсифікацією транспорту тощо.

Основним зайняттям укр. населення П. і гол. багатством краю є далі сіль. господарство. У півн.-сх. частині П. тепер рілля займає 31% всієї площі, сіножаті й пасовища — 24%, ліс — 40%. Понад пол. посівної площі займають збіжжеві культури, понад 20% кормові, 20% картопля, 5% техн. (гол. льон і коноплі), з зернових по 30% площі припадає на ячмінь і овес, 21% на пшеницю, 16% на жито, 2% на кукурудзу (всі ч. — приблизні). Порівняно з 1930-ими pp. збільшилася вся засівна площа, зокрема кормових і під пшеницею, зменшилася під вівсом і житом. Укр. П. виявляє недостачу пшениці й жита, деяку надвишку вівса і картоплі; значно більше продуктів тваринництва.

Після колективізації понад пол. с.-г. площі належить — колективним господарствам, бл. 20% — держ., бл.1/4 — приватним (гол. в горах, при малій кількості ріллі). Рівень сіль. господарства, хоч він піднісся порівняно з довоєнними часами, все таки найнижчий у Чехо-Словаччині.

До 1950 на П. промисловість, за винятком невеликих зав. — деревообробних і харч., майже не існувала. Згодом розвинено такі її галузі: легку, деревообробну, хем., будів. матеріялів тощо. Найбільшим пром. осередком є Пряшів, менші: Михайлівці (швейна промисловість), Бардіїв (шкіряна, швейна), Гуменне і Стражське (хем.), Снина (будів. матеріялів), Бранів (деревообробна), Требишів (харч.) і ряд менших осель з місц. пром-стю. Новозбудовані зав., хоч є у м. з більшістю неукр. населення, притягають сіль. укр. робітників, зокрема молодь; дехто поселюється в них назавжди, ін. (бл. 20% робітників) доїжджають на працю. Разом з цим змінюється проф. і соц. структура укр. населення і підвищується його життєвий рівень, хоч він найнижчий у Чехо-Словаччині (1958 в усьому Пряшівському краю 5 300 корон річно на особу, в укр. округах 3-4 000), а працездатне населення лише частково використане.

П. слабо забезпечена зал. шляхами. Важливий шлях, який сполучає Чехо-Словаччину з УРСР (Кошиці — Чоп) іде поза П.; поперечні шляхи, які перетинають П. і в'язали колись Угорщину з Галичиною (з Кошиць уздовж Ториси і Попраду до Тарнова та з Будапешту через Лупківський перевал до Перемишля і Львова) втратили після 1918 своє значення; більше значення має залізниця Пряшів — Вранів — Гуменне. Сильно збільшився автотранспорт, який сполучає тепер важливіші оселі П.; найважливіший шлях: Пряшів — Михайлівні — Ужгород.

[ред.] Церк. життя.

1945 гр.-кат. Пряшівська єпархія перебрала юрисдикцію над усіма гр.-католиками в Чехо-Словаччині; ординаріем був з 1940 єп. П. Ґойдич, єп.-памічником з 1947 В. Гопко. У 1950 р. інспірувався ззовні з політ. мотивів рух за «возз'єднання гр.-католиків з православними». Церк. синод, окликаний 28. 4. 1950 у Правцеві урядовими чинниками й підтримуваний УНРП, з участю кількох десятків свящ., мирян та в більшості непричасних до Церкви людей, уневажнив унію 1646 та постановив повернутися до Правос. Церкви. Ця постанова була затверджена урядом та моск. патріархом. Гр.-кат. церкви перебиралися за допомогою поліційних органів і партії; частина свящ., як і обидва еп., були зиарештовані, деякі свящ. (50 — 70) перейшли на православіе, а ін. перейшли в цивільний стан або прийняли римо-кат. обряд. Значна частина вірних, гол. по м. почала ходити до костьолів, що в дальшому сприяло словакізації. Єп. Ц. Ґойдича суджено у січні 1951 за «протидерж. діяльність» з вироком досмертного ув'язнення (помер у тюрмі 1960), а єп. Гопка без суду тримали в ув'язненні до 1967.

Правос. Церква на П., як і в усій Чехо-Словаччині, була 1946 звільнена з юрисдикції серб. патріарха, і з неї було утворено екзархат моск. патріархії, 1949 утворено єпархію в Пряшеві, яку очолив Алексей Дєхтярев, кол. рос. білий еміґрант (згодом Доротей Филип, уродженець Закарпаття, тепер — Николай Коцвар). 1950 з неї виділено Михайлівецьку єпархію для вірних, більшість яких уважається словаками (її єп. став кол. гр.-кат. свлщ. Олександр Михалич). 1951 моск. патріарх надав автокефалію Правос. Церкві в Чехо-Словаччині, яка тепер складається з 4 єпархій на чолі з празьким митр. (нині є ним — Доротей). У Пряшеві засновано теологічний фак. та почала виходити рел. преса чес., словацькою і укр.-рос. мовами, серед неї «Свет православия», згодом «Голос православія» (з 1958, перев. укр. мовою), місячник «Заповіт Св. Кирила і Методія» та церк. календарі. У літургії зберігається ц.-слов. мова, а в проповідях і катехізації — укр., місц. говірка та словацька. У пол. 1960их pp. правос. митрополія прийняла під тиском уряду, не зважаючи на опір консервативної частини вірних, новий календар. Див. також стор. 2388 — 89.

Під час чехо-словацької лібералізації 1968 — 69 pp. гр.-католики почали рух за відновлення їхньої Церкви, на що уряд дав згоду (13. 6. 1968). Більшість вірних повернулася до Гр.-Кат. Церкви, але вона підпала під словацькі впливи й управління (див. Пряшівська єпархія). Група свідомих укр. гр.-кат. свящ. видає місячник «Благовісник» (з 1969) та церк. календарі укр. мовою; поряд виходить гр.-кат. журн. словацькою мовою.

[ред.] Освіта і культ. життя.

Після 1945 з ініціятиви УНРП постав Реферат Укр. Шкіл, спочатку в Кошицях, потім у Братіславі (керівник І. Пєщак), який розгорнув широку діяльність в організації шкільництва. У школах переважала рос. мова при частковому вживанні укр. У 1945-46 pp. на П. діяло 277 початкових шкіл, 14 горожанських (у 1947-18 — 25), 3 гімназії, торг. школа та учительська семінарія. На 1. 9. 1947 у цих школах було 650 учителів та бл. 30 000 учнів. З поч. 1950-их pp. уряд змінив мову навчання з рос. чи «язичія» на укр. (постанова ЦК компартії Словаччини з червня 1952) і дав батькам право вирішувати про мову навчання: укр. або словацьку. Завдяки складним умовам (накинена згари українізація, до якої ані учителі, ані діти не були підготовані, ототожнювання «українства» з усім сов. і постійний тиск словаків) почався поступовий перехід укр. шкіл на словацьку мову (1949 — 60 шкіл, 1952-60 24, 1961-63 — 160). До масової зміни мови навчання на поч. 1960-их pp. був такий стан укр. шкільництва на П. (ч. на 1959, у дужках на 1966): 189 неповних початкових шкіл (54), 42 заг.-осв. вісімкласні (14), 5 заг.-осв. сер. (7), 4 сер. проф. (у 5 проф. є укр. класи). Лише 6 000 учнів у 1967 навчалися укр. мовою, у тому ч. 500 у проф. школах.

За останні pp. (1968-71) можна зауважити боротьбу за укр. школу і деяке повернення укр. мови до шкіл як предмета навчання. Сов. окупація країни не сприяла популярності укр. шкільництва, але водночас вона спинила їх нагальну словакізацію, чото домагалися словацькі шовіністичні кола, гол. з «Словацької Матиці». У 1968 дискримінаційні заходи словацької влади супроти укр. учителів (переміщування їх з місця праці, вимога перекваліфікації та вживання виключно словацької мови) викликали їхні страйки.

Пед. кадри готувала учительська семінарія, згодом пед. ін-т у Пряшеві. На поч. 1950-их pp. деякі вчителі здобули освіту в ун-тах України. У 1953 утворено катедру укр. мови та літератури при пед. фак., а у 1959 відкрито таку ж катедру Ігри філос. фак. Ун-ту ім. Шафарика в Пряшеві. Існує укр. відділ Дослідного Ін-ту Педагогіки (заїв. Ю. Железник) та кабінет укр. мови Пед. Ін-ту в Пряшеві, з 1964 виходить фаховий пед. місячний додаток до ж. «Дружно вперед» — «Школа і життя». Підручники для укр. шкіл та укр. мови у словацьких школах видає Словацьке Пед. Видавництво у Братіславі (до 1970 — понад 270 назв).

Масовою позашкільною освітою керувало у 1945 — 49 pp. відновлене Общество ім. Духновича, а згодом — КСУТ. Він наглядає над працею самодіяльних мист. груп, опікується хатами-читальнями (в укр. с. діє бл. 90 будинків культури і читалень). У 1967 було 92 фолкльорні та муз. ансамблі і 60 театральних гуртків, серед них танцювальний ансамбль «Карпатянин» та молодіжний хор «Весна» — обидва у Пряшеві. Відбуваються річні фестивалі драми і мист. слова у Снині, фестивалі укр. естради в Камйонці, свята спорту і пісні у Межилабірцях та великі свята пісні і танцю (з 1955) у Свиднику (при участі 25-30 000 глядачів та понад 2 000 виконавців).

[ред.] Театр і музика.

До 1945 театральне життя на П. не виходило поза рамки аматорських вистав. 1946 почав діяти Український Народний Театр (один з засновників І. Гриць-Дуда) у Пряшеві, субвенціонований державою, який упродовж 25 pp. існування дав бл. 160 прем'єр укр. та рос. мовами, а також перекладних з ін. мов та понад 3 000 виступів. Видатні театральні діячі: В. Бавоняр († 1956, режисер), Ю. Шерегій (режисер оперет), Й. Фельбаба (теперішній режисер), І. Пиханич (теперішній дир.) те ряд акторів. Театр виконує ролю мандрівного театру, часто виступаючи по с. і м-ках П., він буває на Гастролях в УРСР і Юґославії.

У 1946 у Межиляборцях засновано перший проф. Ансамбль пісні і танцю укр. населення (згодом припинив діяльність), а потім такий ансамбль існував у 1953 — 55 у Цемятах б. Пряшева. З останнього зформовано теперішній Піддуклянський Український Ансамбль Пісні і Танцю (ПУНА), який спеціялізується на місц. фолкльорі; він співпрацює з Укр. Нар. Театром і перебуває під однією дирекцією.

Нар. пісні П. гармонізували А. Сухий (1904 — 50), Ю. Костюк, С. Ладижинський, Ю. Цимбора й ін., що працювали також як диригенти хорів.

[ред.] Образотворче мистецтво.

Традиції малярства, гол. церк., на П. сягають 18 — 19 ст. Тут діяли та походили з укр. П. такі мистці: малярі М. Манкович (1785 — 1853), Й. Змій-Миклошій (1792 — 1841), І. Рошкович (1854 — 1915), різьбар іконостасів Г. Гвоздович (1871 — 1903) та ін. У міжвоєнний період на п. працювали малярі С. Добош, М. Дубай, Д. Зубрицький, Ю. Милий, А. Чеченський, Д. Яцкович, скульптори Ф. Гібала та О. Мондич (авторка пам'ятника О. Духновичеві у Пряшеві).

Найзидатнішими малярами після 1945, які здобули заг. чехо-словацьке визнання, є визначний пейзажист медитативно-лірйчного нахилу й глибокий знавець атмосфери Карпат Д. Милий († 1971) та найвідоміший графік, майстер світляних контрастів, абстракціоніст пленеру О. Дубай (*1919), обидва проф. Братіславської Академії Мистецтв, та Єва Бісс, авторка реалістично-психологічних портретів і жанрових картин. У Пряшеві ще працюють А. Гай, С. Гапак, М. Диць, Ю. Кресила, П. Маркевич, А. Шутик (†) та карикатурист Ф. Віцо.

[ред.] Преса, видавництва і радіомовлення.

З 1945 у Пряшеві виходили двома мовами (рос. і укр.) тижневик «Пряшевщина», орган УНРП (до серпня 1951), двотижневик «Демократический Голос», що його видавала у 1945 — 47 pp. Укр. секція словацької дєм. партії, і дитяча газ. «Дзвіночок-Колокольчик» (1947 — 50). Деякий час виходили районні укр. газ. у Гуменному та Вардієві. Група студентів з П. «Возрождение» видавала в Празі неперіодичне рос. літ.-гром. ж. «Костер» (1946 — 47) та газ. «Карпатская Звезда-Звізда» (1946 — 48).

З 1951 рос. мова була усунена, і в Пряшеві почали появлятися періодичні вид. укр. мовою: тижневик «Нове Життя» (спочатку орган КП Словаччини, з 1959 — КСУТ), ілюстрований місячник «Дружно вперед» (1956 — 58 — двотижневик) з додатком «Школа і Життя» (з 1964), літ.-суспільний квартальник «Дукля» (з 1966 — двомісячник). Для дітей у 1952 появлялася в Братіславі «піонерська газета», перетворена у 1968 на двотижневик «Веселка» (Кошиці). У 1968 — 70 виходив молодіжний додаток «Тон» до «Нового Життя». КСУТ видає ще щорічні «Нар. календарі» та неперіодичне «Репертуарні збірники». (Про рел. пресу згадано вище).

Книжкові вид. виходять у відділі укр. літератури Словацького Пед. Видавництва (Пряшів) — щороку 10 — 15 книг укр. мовою: красного письменства, наук. чи наук.-популярного змісту. Для розповсюдження укр. вид. діє Клюб укр. книги.

1934 Кошицька радіостанція відкрила укр. («карпато-руську») студію, тоді ще призначену для всього Закарпаття, і відтоді вона діє. з незначними перервами під час війни. 1945 її відновлено для українців П., і тепер вона має осідок у Пряшеві. Укр. редакція РадіоПряшів пересилає щотижня понад 6-годинну програму (вісті, коментарі, музику, літ. пересилання тощо). Її організатором і довголітнім керівником був А. Рудловчак.

[ред.] Література

Укр. П. має довгу традицію літ. діяльности; багато провідних постатей (див. вище) закарп. літератури походили з П. й тут працювали. За міжвоєнний період місц. література творилася рос., укр. мовами або штучним «язичієм». По-рос. писали: І. Кизак, І. Гендер-Суходольський (повість «Петро Грибуняк», 1936), О. Фаринич (повість «Стальная роза», 1934; зб. віршів «Снопик», 1939) та поет Ф. Бобиль (В. Дубай); укр.: Д. Зубрицький (псевд. Торисин, 1895 — 1949), Ф. Лазорик († 1969), поет Зореслав (о. Севастіян Сабол) та прозаїк І. Невицька.

Нові можливості для місц. літератури створилися після останньої війни. У 1949 вийшли перші поетичні зб. І. Мацинського («Белые облака») та Ф. Лазорика («Слово гнаних і голодних»). Але справжня активізація літ. праці розпочалася від заснування укр. філії Спілки Словацьких Письм. (1952) та літ.-гром. органу «Дукля» (1953). Дальший розвиток літератури, яка з 1953 — 55 pp. перейшла виключно на укр. мову і в ній поступово догасали традиційні реґіонально-будительські настанови, гальмувала довгі pp. атмосфера, пов'язана з «культом особи» (ідеалізація життя, декляративність, вербалізм, побутовщина). Тематично літ. творчість обмежувалася життям села; мех. засвоювання укр. літ. мови неґативно відбилося на мові творів. У таких умовах формувалася творчість письм. старшої ґенерації: В. Зозуляка (роман «Нескорені», 2 тт., 1962, 1967; оп., драми), Ю. Боролича, І. Гриця, ф. Іванчова, І.. Прохіпчака, М. Шмайди (про колективізацію «Тріщать леди», 1957).

Злам у літ. розвитку настав з появою молодої письменницької ґенерації, яка висунула вимогу кращої організації літ. руху, вияснення його ідейних основ, поширення жанрового і тематичного діяпазону. У літературі появилося нове ставлення до людини і її проблем, зацікавлення її індивідуальним і внутр. світом. Поезія збагатилася елементами рефлексії й свіжої метафорики. Початком нового напряму в поезії була зб. Й. Збіглея «Зелені неони» (1964). Найвизначнішим поетом П. є С. Гостиняк (зб. «Пропоную вам свою дорогу», 1965; «Лише двома очима», 1967), лірик чуткого гром. сумління, тонкого й своєрідного еротизму та яскравої образности. Ще виділяються стримано-критичний М. Дробняк і чуттєво щедрий М. Немет.

Розкриттям щоденного побуту різних соц. груп (також сучасного м.), аналізою граничних психічних станів та основних ідей життя поширили обрії прози І. Галайда, В. Дацей, Й. Шелепець, М. Немет та ін. ривершенням розвитку традиційної сел. тематики є роман М. Шмайди «Лемки» (1964). Поєднанням широкого епічного погляду на дійсність з психологічною тонкістю визначаються оп. Є. Бісс (зб. «Сто сім модних зачісок», 1967; «Апартман з видом на головну вулицю», 1969). Розвиток молодої поезії привів до зламу в творчості старших поетів — І. Мацинського («Пристрітники», 1968) та Ф. Лазорика («Сніжні хризантеми», 1968), довівши першого до філософськосимволічного поглиблення основних проблем нац. і соц. буття, а другого — до посилення елементів зрілого елегійного ліризму.

У 1960-их pp. на П. друкувалися «реабілітовані» письм. міжвоєнного періоду, які жили або живуть у Чехо-Словаччині: закарп. письм. 1 поет В. Ґренджа-Донський, поет (писав рос. мовою) А. Карабелеш († 1964) та Н. Королева († 1964). Як літ. критики виступають Ю. Вача, О. Зілинський, В. Хома, А. Червеняк та ін.

Найпомітніші твори сучасної літератури П. є вкладом у заг.-укр. літ. розвиток, а літ. ж. «Дукля» якийсь час був провідним заг.-укр. ж. літ. і культ. проблематики.

[ред.] Наука і дослідження

Етногр. культура, історія та особливо усна словесність П. становили і є далі гол. предметом вивчення багатьох укр. і чужих дослідників. Видатними дослідниками укр. П. були, крім місц. діячів 19 і поч. 20 вв., такі укр. вчені: з гал. українців — етнограф В. Гнатюк, автор багатотомових вид. фолкльорного матеріялу та праць про етнічні відносини краю; історик С. Томашівський, мовознавці І. Верхратський та І. Панькевич, фолкльорист Ф. Колесса та ін.; з росіян: літературознавець Є. Недзєлський, мовознавець Г. Ґеровський, чех літературознавець Ф. Тіхи та ін.

За останні 25 pp. на П. вперше в її історії зформувалися місц. наук. кадри, що розгортають свою діяльність на ґрунті новопосталих наук.-учбових установ у Пряшеві (див. стор. 2388) і Музеї Укр. Культури у Свиднику. Проведено ряд наук. конференцій та міжнар. українознавчих симпозіюмів. у кін. 1960-их pp. була спроба скоординувати українознавчу науку в окремому Укр. Наук. Товаристві при КСУТ, але цю ініціятиву. уряд загальмував. На П. працює тепер ряд літературознавців: Ю. Бача, І. Волощук, Ф. Ковач, М. Роман, О. Рудловчак, Й. Шелепець; мовознавців: П. Бунганич, В. Латта († 1965), М. Штець; етнограф М. Мушинка; істориків: І. Байцура, І. Ванат, А. Ковач, II. Урам; мистецтвознавців: С. Гапак, А. Маркович; економіст В. Капішовський; юрист Й. Марусин та ін. У вивченні П. допомагають україністи Братіслави (історики: П. Гапак, Л. Гараксим, Ф. Гондор, О. Ставровський; літературознавці: М. Мольнар, М. Неврлі і В. Хома) та Праги (О. Зілинський, А. Куримський). Багато уваги присвячується вивченню взаємин між укр. та чес. і словацькими народами.

Одним з центрів вивчення реґіональної проблематики П. є Музей Укр. Культури (заснований 1960 р. у Красному Броді й перенесений 1964 до Свидника; теперішній дир. І. Чабиняк); музей видає наук. зб. (до 1971 — 5 випусків). У с. Тополі відкрито Музей-хату О. Духновича.

За останній час записано і видано зб. фолкльорного матеріялу П., чим збережено цінний витвір духової культури цієї вітки укр. народу на переходовій території схрещення різних впливів: словацьких, поль. і угор. Найважливіші зб.: «З уст народу» (1955), «Укр. нар. пісні Пряшівського краю» (т. І, 1958, т. II, 1963), «Укр. нар. казки Сх. Словаччини» (І — III, 1965, 1966, 1969), «З глибини віків. Антологія усної нар. творчости українців Сх. Словаччини» (1967).

[ред.] Дивись також

[ред.] Джерела:

Енциклопедія українознавства

[ред.] Література:

Biedermann H. J. Die ungarischen Ruthenen. I — II. Інсбрук 1862, 1867;
Гнатюк В. Етногр. матеріяли з Угор. Руси, І — III. Л. 1897, 1893, 1900;
Гнатюк В. Русини Пряшівської єпархії і їх говори. ЗНТШ, XXXV — XXXVI. Л. 1900;
Гнатюк В. Словаки чи русини? ЗНТШ, XLII. Л. 1901;
Верхратський І. Знадоби до пізнання угроруських говорів. ЗНТШ, XL, XLIV, XLV. Л. 1901;
Томашівський С. Етногр. карта Угор. Руси. П. 1910;
Petrov A. Narodopisná mapa Uher z г. 1773 podle současných úřednich údajů. Прага 1924;
Панькевич І. Укр. говори Підкарп. Руси і сумежних областей. Прага 1938;
Пряшевщина. Историко-литературный сборник (ред. І. Шлепецький). Прага 1948;
Волощук И. Современная украинская литература в Чехословакии. Пряшів 1957;
Капішовський В. Екон.-суспільний та культ. розвиток укр. населення в Чехо-словацькій республіці та його перспективи. Пряшів 1960;
Бача Ю. Літ. рух на Закарпатті сер. XIX ст. Пряшів 1961;
Haraksim L. К socialnym a kuiturnym dejinam Ukrajincov na Slovensku do roku 1867. Братіслава 1961;
Дзюбко І. Розв'язання нац. питання в нар.-дем. ЧехоСловаччині. К. 1963;
Микитась В.. Рудловчак О. Поети Закарпаття. Пряшів 1965;
15 років на службі народу. Зб. статтей та фотодокументів з нагоди 15-річчя КСУТ. Пряшів 1966;
Ставровський О. Словацько-поль.-укр. прикордоння до 18 ст. Пряшів 1967;
Чума А., Бондар А. Укр. школа на Закарпатті та Сх. Словаччині. Пряшів 1967;
Bajcura I. Ukrajinska otazka v CSSR. Кошиці 1967;
Зілинський О. та ін. Література чехо-словацьких українців 1945 — 1967. Проблеми і перспективи. Пряшів 1968;
Марунчак М. Українці в Румунії, ЧехоСловаччині, Польщі, Юґославії. Вінніпег 1969;
Софронів-Левицький В. Кланялися вам три України. Вінніпег — Торонто 1970;
Kubinyi J. The history of Prjašiv eparchy. Рим. 1970.