Короленко Володимир Галактіонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Володимир Короленко

Володимир Галактіонович Короленко (27.07.1853—25.12.1921) — видатний російський письменник, публіцист і громадський діяч, за походженням — українець.

[ред.] Біографія

Народився у м. Житомирі в сім’ї повітового судді. На Житомирщині минули його дитячі та юнацькі роки. Разом із мудрістю народних пісень, казок свідомість хлопчика вбирала в себе і суворі враження довколишньої дійсності. Дитинство майбутнього письменника було багатобарвним. По суті воно й визначило подальшу долю сина суворого і непідкупного судді Галактіона Панасовича Короленка. Згодом Володю Короленка дуже приваблювали музика і мистецтво, історія, філософія, але ніщо не захоплювало його так, як література. Він був просто вражений, відкривши для себе твори О.Островського, М.Некрасова, І.Тургенєва.

По закінченні Ровенської гімназії В.Короленко вступив до Петербурського технологічного інституту (1871), але через матеріальні нестатки мусив залишити навчання. У 1874 р. він перейшов до Петровської землеробської та лісової академії у Москві.

Тяжке життя випало В. Короленку в молоді роки. Не дослуживши кілька місяців до пенсії, помер батько. Мати і п’ятеро дітей лишились без будь-яких засобів до існування. За вільнодумство та участь у студентських виступах його виключили з академії (1876). Упродовж року юнакові довелося проживати у м. Кронштадті під наглядом поліції. Він працював коректором у друкарнях і репетитором у багатих сім’ях; якийсь час був чоботарем і чорноробом.

Намагаючись продовжити освіту, Короленко вступив до Петербурзького гірничого інституту (1877). Однак і цей навчальний заклад йому закінчити не вдалося. За підозрою у революційній діяльності без слідства і суду, навесні 1879 року, його вислали у м. Глазов Вятської губернії. Майже шість років провів Володимир Галактіонович у тюрмах та на засланні. Останній строк він відбував у Якутській області через відмову підписати вірнопідданську присягу цареві Олександру III.

Проте важкі випробування долі не зламали дух цієї мужньої людини, не знищили волю до боротьби. З допитливістю етнографа й увагою художника вивчав В.Короленко побут і життя жителів віддаленої області, записував якутські пісні та легенди, наполегливо працював над художніми творами. Враження і спостереження тих років лягли в основу цілого ряду оповідань і нарисів, які складають значну частину творчого доробку письменника.

Початком літературної діяльності В.Г.Короленка вважається 1879 р., коли на сторінках петербурзького журналу "Слово" з’явились "Епізоди з життя шукача". Наступні твори вийшли друком лише через шість років. Володимиру Галактіоновичу було дозволено оселитися у Нижньому Новгороді. Співчуттям до знедолених і покривджених повняться його роздуми. Пронизливий вітер свободи пробуджує соціальну свідомість героїв оповідань "Яшко", "Убивець", "Сон Макара", "Соколинець" та ін. На папір лягяють рядки про наболіле, пережите і вистраждане.

Володимир Короленко

Нижегородське десятиліття (1885—1895) — час найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника — справедливо назване сучасниками "епохою Короленка". У 1886 р. вийшла його перша книга "Нариси та оповідання", яка дістала захоплений відгук А.П.Чехова. Справжнім тріумфом став наступний твір — повість "Сліпий музикант" (1886). У ньому В.Короленко з великим знанням людської психології, по-філософськи підходить до розв’язання вічної проблеми людини і суспільства. Простежуючи долю сліпонародженого хлопчика, він підводить читача до думки про те, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту і гармонію життя можна відчути лише усвідомивши себе кровною часточкою народу, подолавши почуття егоїзму. Варто згадати оповідання цього періоду: "Ліс шумить" (1886), "На затемненні" (1882—1892), "Річка виграє", "Ат-Даван" (1892), "Парадокс" (1894), "Марусина заїмка" (1899 — 2-га ред. 1903). У них читач зустрівся зі зрілим майстром, самобутнім художником, про талант якого вже заговорила уся Росія.

Упродовж 1896—1900 рр. родина Короленків жила у Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу "Русское богатство". Його публіцистична діяльність набула такого розмаху, що з письменником мусив рахуватися царський уряд. Виступи В.Г.Короленка у пресі стали значним явищем у суспільному житті й одночасно яскравими віхами його творчої біографії. Саме він і Л.Толстой привернули увагу громадськості до голодомору 1891—1892 рр. (цикл нарисів "У голодний рік"). Володимир Галактіонович виступив на захист цілого народу (вотяків) від огульного і наклепницького звинувачення у вбивстві людини (під час ритуалу), опублікувавши серію статей під рубрикою "Мултанська справа". Його викривальна промова у суді приголомшила всіх. Після чотирьох років бюрократичної тягянини несправедливий вирок було скасовано.

У 90-х роках ХІХ ст. письменник багато подорожує. Він відвідує Крим, Поволжя, Кавказ, Південний Урал. Закономірним наслідком мандрівок завжди ставали художні твори. Значне місце у творчості В.Короленка займає повість "Без язика" (1895), написана під враженням поїздки до Америки. У ній оповідається про гіркі поневіряння українського селянина Матвія Лозинського, який у пошуках кращої долі потрапляє на чужину, але не знаходить щастя і там. Усі герої творів В.Короленка заслуговують на краще життя. І в прийдешність його письменник свято вірив й попри всілякі труднощі закликав боротися за нього.

Де б не жив Володимир Галактіонович, його завжди тягнуло до рідного краю. Він любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Глибокі й різнобічні зв’язки письменника з Україною, її самобутньою культурою — важливе явище в історії двох народів. Володимир Галактіонович палко захищав від переслідувань царських властей українську культуру і мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцні узи дружби зв’язували його з Панасом Мирним, П.Грабовським, М.Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях "Ліс шумить", "У поганому товаристві", "Без язика", повісті "Сліпий музикант" та ін.

Обкраденою, пригнобленою і безправною, але нескореною — такою побачив він Україну, коли повернувся в неї 1900 р. Понад двадцять років письменник жив у Полтаві. Як принциповий прибічник українських селян, він брав участь в організації їх захисту під час судових процесів на Харківщині і Полтавщині, влаштованих у зв’язку з так званими аграрними заворушеннями в Україні. 1906 р. ознаменувався небезпечною для В.Короленка боротьбою у пресі з радником Філоновим — керівником каральної експедиції у містечку Великі Сорочинці та в інших населених пунктах Миргородського повіту. Прямолінійні різкі відповіді письменника на всі інсинуації чорносотенної преси дали цикл нарисів, відомих під назвою "Сорочинська трагедія".

Не послабив В. Короленко своєї літературної й громадської діяльності і в роки реакції. У 1910 р. була опублікована його стаття "Побутове явище", яку негайно заборонила влада. Л.Толстой, зокрема, писав: "Її треба передрукувати і розповсюджувати в мільйонах екземплярів. Ніякі думські промови, трактати, ніякі драми, роками не зроблять одної тисячної того благородного впливу, який зробила ця стаття".1 Матеріалом для неї послугувалися реальні факти "урядової оргії", страт, розстрілів і поліцейських знущань після поразки Першої російської революції.

У 1913 р. Володимир Галактіонович брав участь у київському процесі по звинуваченню громадянина Бейліса. Він опублікував півтора десятка статей проти чорносотенної брехні на єврейський народ, внаслідок чого Бейліса виправдали. Багато випадків, коли В.Короленко виступав у справах "інородців", характеризують його як видатного гуманіста свого часу.

Як відомо, В.Г.Короленко не прийняв Жовтневої революції. Він відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для побудови соціалізму. Великий громадянський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних "Листах до Луначарського" (1920, опубл. 1922 р.) та "Листах з Полтави" (1921). В них — гнівний протест проти "найбільшого озвіріння" нової доби і розстрілів; бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам. В.Короленко висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. "Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, — писав він у 1919 р. І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може іти поряд з людяністю та великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить…".

Тривалий час (1906—1921) працював письменник над автобіографічною повістю "Історія мого сучасника". Він задумував цей твір як широке художнє узагальнення всього, що пережив і здійснив. Повість-хроніка лишилась незакінченою. Автор помер, працюючи над четвертим томом свого найбільшого твору.

[ред.] Спадщина

Сучасники нарекли В.Г.Короленка "совістю Росії". І зерна доброти й людяності, які він щедро висівав на широку народну ниву, дали буйні сходи, а вогники благородної душі письменника й понині кличуть йти вперед, шляхом вселюдського поступу.

Шанується пам’ять видатного художника слова в Україні. Ім’я В.Г.Короленка присвоєно Полтавському педагогічному інституту, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці, школі у м. Полтаві. У 1928 р. — у Полтаві, 1973 р. у Житомирі відкрито музеї В.Г.Короленка. Починаючи з 1990 р., Спілка письменників України встановила літературну премію ім. В.Г.Короленка за кращий твір, написаний російськомовними літераторами України. Здійснено екранізацію повісті "Сліпий музикант" (1960 р., Київська кіностудія ім. О.Довженка, режисер-постановник Т.Лукавневич).

Говорячи про творчість Короленка, можна з впевненістю стверджувати, що його твори позначені печаткою вічності; вони становлять золотий фонд скарбниці всесвітньої літератури.