Медведчук Віктор Володимирович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Медведчук Віктор Володимирович - український політик.
Зміст |
[ред.] Біографія
Народився 7 серпня 1954 року, с. Почет Абанського району Красноярського краю, Росія в сім'ї службовців.
Батько Володимир Нестерович Медведчук - народився 5 серпня 1918 року у містечку Корнин Брусилівського (тепер Попільнянського) району Житомирської області.
Мати Фаїна Григорівна Гулько - народилася 16 жовтня 1925 року в селі Борщагівка Погребищенського району Вінницької області.
Його батька, Володимира Нестеровича через фізичні вади (наслідок дитячої хвороби туберкульозу кісток) з початком радянсько-німецької війни не взяли до війська. У роки німецької окупації, з квітня 1942-го до листопада 1943 року він працював у трудовому відділі - установі з використання робочої сили, основним завданням якої було виконання завдань німецької адміністрації щодо примусового вивезення на роботи до Німеччини працездатної української молоді. У листопаді 1943 року після відступу німецьких військ його заарештовано СМЕРШ, військовою контррозвідкою Народного комісаріату оборони і засуджено до 8 років ув'язнення і 4 років заслання "за участь в українській націоналістичній діяльності". Заслання відбував в селищі Почет Красноярського краю.
У середині 60-х років сім'я Медведчуків залишає Сибір і переїжджає у Корнин Житомирської області. Згодом батьки купують невеличкий дерев'яний будинок у селі Борова Фастівського району і переїжджають туди. У цьому селищі Віктор Медведчук закінчив восьмирічну, потім продовжив навчання у середній школі.
У 1971 році закінчив Боровську середню школу і спробував вступити до Вищої школи міліції. Але не був прийнятий через вади біографії батька.
Трудову діяльність Віктор Медведчук розпочав 22 листопада 1971 року, сортувальником 2-го класу цеху експедиції періодичних видань Київського призалізничного поштамту, з початку 1972 року працював „позаштатним працівником міліції на станції Мотовилівка".
Влітку 1972 року успішно склав вступні екзамени на юридичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка, однак за конкурсом не пройшов. Проте 12 вересня 1972 року наказом №445-у ректора Київського державного університету ім.Т.Шевченка був зарахований до складу студентів на підставі дозволу МВССО УРСР. Причиною чого, на думку Дмитра Чобота, автора біографічної книги "Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука" [1] була "таємна співпраця з міліцією".
Під час навчання на другому курсі юридичного факультету Київського держуніверситету став командиром комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини Ленінського райкому комсомолу столиці. 8 листопада 1973 року під час чергування побив разом ще з двома членами оперативного загону неповнолітнього Андрія Маратовича Кричака.
25 квітня 1974 року вироком народного суду Ленінського району міста Києва під головуванням судді Крученюк підсудні В.В.Медведчук, І.Д.Яковенко і С.В.Авраменко були засуджені за статтею 102 Кримінального кодексу Української РСР до 2 років позбавлення волі кожен за те, що вони 8 листопада 1973 року побили неповнолітнього Андрія Маратовича Кричака, заподіявши йому тілесні ушкодження, які відносяться до категорії середньої тяжкості. Всі обвинувачені були взяті під варту прямо в залі суду. [2]
6 червня 1974 року постановою судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду під головуванням судді Сапронова вирок Ленінського народного суду було скасовано, справу повернуто на додаткове розслідування. Згодом перекваліфіковано в статтю 166 ч.ІІ (Перевищення влади або службових повноважень), за якою передбачено значно менше покарання. І, виходячи з позитивних характеристик та участі у підрозділах міліції, добровільних народних дружинах притягнення до кримінальної відповідальності вважалось за недоцільне.
24 червня 1975 року наказом ректора Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка В.Медведчука було відраховано з числа студентів III курсу денного навчання юридичного факультету. 20 травня 1976 року поновлено у складі студентів на підставі розпорядження міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР.
У 1978 році закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка і був направлений на роботу адвокатом Київської міської колегії адвокатів. В ній потрапив у групу "підібраних" адвокатів, яким органи МВС і КДБ доручали вести важливі справи. Серед особливо резонансних, у яких В.Медведчук брав участь як адвокат, були судові процеси над літераторами-дисидентами Юрієм Литвином, Василем Стусом, директором Чорнобильської АЕС Віктором Брюхановим.
Юрій Литвин отримав 3 роки позбавлення волі у колонії суворого режиму. І в останньому слові так оцінив захист з боку Медведчука: "Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей "інакодумаючих"...
Адвокатом Василя Стуса Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: „Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката" [3] Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: „Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок” (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).
Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: "Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом «останнє слово»)». («Хроника текущих событий», № 58, Москва, Самвидав, 1980. — С.74—78) Суд засудив В.Стуса до максимального покарання - 10 років таборів особливого режиму і 5 років вислання. Загинув В.Стус 4 вересня 1985 року в тюремному карцері табору особливого режиму.
Від послуг адвоката спочатку хотів відмовитися і Брюханов, який згодом теж сказав, що його "ніхто не захищав" : "Процес був закритим. Всередину пускали лише журналістів. Я спочатку відмовлявся від адвоката, бо розумів, що справа вирішена завчасно, але згодом дружина мене умовила... Суддя Верховного Суду виніс той вирок, який від нього вимагали. Гадаю, якби для мене знайшли "розстрільну" статтю, то й розстріляли б. Але не знайшли".(цит. за інтерв'ю Брюханова - "Факти", 18.10.2000)
У 1992 році Медведчук створив фірму „Міжнародна адвокатська компанія Бі-Ай-Ем", співзасновниками якоє Суркіс Григорій Михайлович, Суркіс Ігор Михайлович (молодший брат Григорія), Згурський Валентин Арсентійович, Карпенко Юрій Михайлович, Губський Богдан Володимирович, Лях Юрій Іванович. Серед основних напрямків діяльності фірми, за твердженнями Дмитра Чобота, було сприяння відкриттю закордонних валютних рахунків, сприяння у реєстрації підприємств у офшорних зонах та сприяння у набутті нерухомості у закордонних країнах.
Доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України, академік Міжнародної Слов'янської академії, дійсний член Академії економічних наук, заслужений юрист України (з 1992 р.).
[ред.] Сімейний стан
Одружений, має двох доньок.
[ред.] Громадська діяльність
1978-1989 Адвокат Київської міської колегії адвокатів. З 1989 Завідувач юридичною консультацією Шевченківського району м. Києва (1989-1991). З 1990 Президент Спілки адвокатів України. Член Правління Спілки адвокатів СРСР від України (1990-91 рр.) З 1991 Президент Міжнародної адвокатської компанії "БіАйЕм". З 1994 Член Координаційного комітету з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України (1994-99 рр.). Голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України. З 1995 Член Ради роботодавців і товаровиробників при Президенті України (1995-2000 рр.). З 1996 Радник Президента України з питань податкової політики (1996-2000 рр.). З 1997 Народний депутат України другого скликання, член Комітету з питань законності і правопорядку (1997-98 рр.). Член Координаційної Ради з питань судово-правової реформи при Президенті України (1997-2000 рр.). Член Вищої економічної Ради Президента України. Член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи. З 1998 Народний депутат України третього скликання, заступник Голови Верховної Ради України (1998-2000 рр.). Член Вищої Ради юстиції. Член Координаційної Ради з питань місцевого самоврядування. Заступник Голови Координаційної Ради з питань внутрішньої політики. З 1999 Голова Національної Ради з питань молодіжної політики при Президенті України. 2000-2001 Перший заступник Голови Верховної Ради України (01.02.2000-13.12.2001). З 2001 Член фракції СДПУ(О) (з 14.12.2001). 2002 Народний депутат України четвертого скликання. Голова фракції СДПУ(О) (13.05.02 - 12.06.02) 2002-2005 Глава Адміністрації Президента України. З 2002 Голова Комісії державних нагород та геральдики (з червня 2002 р.) З 2002 Голова Організаційного комітету з проведення Року України в Російській Федерації (з червня 2002 р.) З 2002 Член Ради національної безпеки і оборони України (з червня 2002 р.) З 2002 Керівник робочої групи з підготовки пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади (з червня 2002 р.) З 2002 Заступник голови Ради з питань інформаційної політики при Президентові України (з вересня 2002 р.) З 2002 Голова Комісії з питань забезпечення роботи міжнародних експертів з питань експорту станцій радіоелектронної розвідки "Кольчуга" (з жовтня 2002 р.) З 2002 Голова наглядової ради Національного палацу "Україна (з листопада 2002 р.) З 2002 Співголова Координаційної ради з підготовки та видання Національного атласу України (з грудня 2002 р.)
З 2002 Голова Організаційного комітету з проведення Року Російської Федерації в Україні (з грудня 2002 р.)
З 2003 Голова Координаційної ради з питань державної служби при Президентові України (з січня 2003 р.) З 2003 Голова Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів до 150-річчя Східної (Кримської) війни 1853-1856 років (з липня 2003 р.) З 2003 Голова Координаційної комісії з питань реконструкції автомобільної дороги Київ-Одеса на ділянці від Жашкова до Червонознам'янки (з липня 2003 р.) З 2003 Голова Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів, присвячених 150-річчю від дня народження І.Я.Франка (з вересня 2003 р.) З 2004 Голова Наглядової ради Національної академії державного управління при Президентові України (з лютого 2004 р.)
[ред.] Партійна діяльність
З 1994 Член партії СДПУ З 1995 Член Центральної Ради партії СДПУ, а згодом СДПУ(О) (1995-98 рр.). Голова комісії з питань правової реформи СДПУ (1995-96 рр.). Член Політбюро (до 1998 р. - Правління) СДПУ(О) з січня 1995 р. З 1996 - заступник голови СДПУ(О), у 1998-2006 рр. - голова СДПУ(О). Делегат І-ІІ з'їздів Партії прав людини, ІХ-ХХ з'їздів СДПУ(О).
[ред.] Нагороди
- 1996 Почесна відзнака Президента України - орден "За заслуги" ІІІ ступеня.
- 1998 Почесна відзнака Президента України - орден "За заслуги" ІІ ступеня.
- 2000 Повний кавалер ордена "За заслуги". В Україні лише 16 її громадян удостоєні честі бути орденоносцями відразу трьох ступенів цієї відзнаки.
- 2004 Почесна відзнака Президента України - орден князя Ярослава Мудрого V ступеня.
